Розділ 8. Межа

 Зміни не були різкими, саме це й насторожувало, хоча одразу помітити щось було складно і практично неможливо.

 Усе виглядало так само, як і завжди: коридори Академії жили своїм розміреним ритмом, студенти сперечалися над формулами, в бібліотеці було чути шелест сторінок. Та водночас щось у поведінці Мії повільно, майже непомітно, зсувалося — ніби хтось обережно, день за днем, підкручував невидимий гвинт.

 Спочатку вона перестала сміятися. Потім перестала затримуватися в бібліотеці довше, ніж було необхідно. Відповідала коротко, стримано, майже байдуже, ніби кожне слово проходило через внутрішній фільтр. Навіть рухи стали іншими — зібраними, замкненими, надто контрольованими. Здавалося, вона постійно тримала щось усередині себе й боялася, що варто втратити пильність — і це вирветься назовні.

 Ален помітив це на третій день, він завжди помічав дрібниці, проте цього разу потрібно було трохи більше часу, щоб розпізнати сторонній вплив.

 Вона більше не дивилася на нього так, як раніше. Не відводила погляд поспіхом — і не затримувала його. Просто проходила повз, рівно, спокійно, ніби він був частиною інтер’єру Академії: стіною, аркою, тінню.

Його це… дратувало. І тривожило значно більше, ніж він був готовий визнати.

 Того вечора магістр стояв біля вікна свого кабінету, коли відчув збурення захисних контурів. Ледь помітне — слабке, майже недбале, але саме тому неправильне. Таке, яке легко пропустити, якщо не знати, куди дивитися — хтось намагався прокласти канал зв’язку, обхідний, тимчасовий і завʼязаний ззовні.

 Пальці Алєна мимоволі стиснулися. — Ні… — тихо вимовив він.

 Магістр добре знав цей почерк — недбалий,  самовпевнений і небезпечний саме своєю напівграмотністю. Чорнокнижники рідко будували складні схеми — вони били швидко, грубо і цілеспрямовано.

 Чорна магія завжди діяла так, вона не кричала — вона шепотіла, не ламала — підштовхувала,  не потребувала дозволу, вона не переконувала — вона просочувалася. І найстрашніше — вона завжди працювала швидше, коли була скерована на конкретну ціль.

 Тепер у Лорда Валькрейна не залишалося сумнівів. Контакт був короткий — лише імпульс, лише торкання, але цього цілком вистачало, щоб залишити слід. Щоб затуманити свідомість адептки. Щоб посіяти відчуження, холод, внутрішній тиск, який людина помилково приймала за власні думки.

 Ален різко відвернувся від вікна.

— Дурень… — прошепотів він, сам не знаючи, до кого це більше адресовано. У наступну мить його щелепи стиснулися, і він різко вдарив рукою по столу. Глухий удар прокотився кабінетом, двері здригнулися, а секретарка в передпокої підстрибнула від несподіванки на своєму кріслі.

 Гнів накотив хвилею — темною, різкою, небезпечно знайомою, назовні рвалося те, що магістр намагався сховати як най далі від себе і від всього світу роками.  Ален підійшов до буферного столика, налив собі склянку води й випив залпом, намагаючись загнати емоції глибше, та це майже не допомогло. Він знав: якщо чорна магія вже торкнулася свідомості, вона не чекатиме. Вона працює без попередження, і завжди бере своє — якщо її вчасно не зупинити.

Розділ 8.1. Тінь Мії

 За кілька хвилин Мію викликали до нього. Вона зайшла спокійною і байдужою, ні в це була не вона, а її тінь. Магістра це дуже розгнівало, і злився він в першу чергу на себе, що не зміг вчасно розпізнати вплив і зупинити це.

— Сідайте, — сказав він сухо.

 Вона не сіла, а продовжувала стояти з байдужим виразом обличчя.

— Я нічого не порушувала, — рівно сказала Мія. — Якщо ви про це.

 Він завмер, чи то від подиву наскільки швидко на неї вплинула чорна манія, чи то від її нового амплуа, яке було зовсім йому не до душі.

 — Ви навіть не дали мені сказати, — відповів Ален.

— Бо я знаю, — вона знизала плечима. — В Академії стежать за всім, навіть за думками.

 Ці слова вдарили болючіше, ніж він очікував, лорд Валькрейн глибоко зітхнув, намагаючись зібрати думки до купи і підібрати правильні слова.

— Я намагаюсь вас захистити, — сказав він різкіше, ніж планував.

— Від кого? — її губи ледь здригнулись у кривій усмішці. — Від людини, яку я знаю роками?

— Від того, хто використовує вас, — холодно відповів Ален. — І ви це знаєте, але вперто не хочете цього визнавати.

— Ви не маєте права так говорити, — її голос став крижаним. — Ви мені ніхто, я не планую вислуховувати ваші особисті погляди на моє життя.

 Тиша між ними стала важкою, тягучою. Ален розумів, чорна магія почала працювати, та все ж її слова залишили невидимий шрам на його серці. Магістр намагався бути спокійним, він видихнув і зробив крок уперед.

— Поки ви в цій Академії, я — той, хто вирішує, де проходить межа, — сказав він твердо. — І я не дозволю вам…

— Не дозволите? — перебила Мія. — Ви зараз говорите як він. — Це було несправедливо. І тому — боляче.

— Ви помиляєтесь, — сказав Ален після паузи. — І заплатите за це, якщо не зупинитесь.

 Вона дивилась на нього кілька секунд — в її погляді читався тільки холод і туман, який щосекунди полонив душу дівчини. Мія повільно кивнула і мовила байдужим тоном:

— Добре, лорде магістре. — І цього разу вона відвела погляд першою.

 Коли двері за нею зачинились, Ален різко опустив руку на стіл. — Чорт забирай… Він зрозумів занадто пізно. Замість опори — він став стіною. Замість вибору — ультиматум.