РОЗДІЛ 6. Кабінет лорда Валькрейна

 Коридори Академії після лекцій були напівпорожні, хтось був на додаткових факультативах, хтось сидів над книжками в бібліотеці, а хтось з полегшенням повертався в свою кімнату.  Мія йшла повільно, рахуючи кроки, ніби це могло заспокоїти. Серце все одно билося швидше, ніж слід. Запрошення зайти до кабінету лорда Валькрейна звучало надто… особисто. Хоч вона й переконувала себе, що це звичайна навчальна формальність і він викликав її по справі. Дівчина підійшла до дверей кабінету і несміливо постукала…

— Заходьте. —  Голос магістра був рівний, звичний, але після пари він звучав інакше.

 Мія неспішно пройшла в приміщення та одразу ж почала детальніше розглядати інтерʼєр, простір магістра темної магії був наповнений особливою атмосферою—  темне дерево, високі шафи з книгами й артефактами. Стіл, на якому панував ідеальний порядок. Велике вікно, крізь яке лилося приглушене світло. І запах — старих фоліантів, магії й чогось ще… теплішого. Все це так подобалось Мії і вона навіть ненароком посміхнулась сама собі.

— Зачиніть двері, будь ласка. — пролунав глибокий, але стриманий голос.

 Мія виконала, проте клацання замка прозвучало надто голосно і мов би розрізало тишу яка панувала між ними. 

 Ален стояв біля столу, знявши мантію. Сорочка була розстібнута на один ґудзик більше, ніж під час занять, ця дрібниця чомусь кинулася їй у вічі.

— Ви перевищили допустимий рівень напруги під час практики, — сказав він, не дивлячись на неї.

— Я… не хотіла, — зніяковіло відповіла Мія. — Просто… не відчула межу.

 Він повільно підвів погляд, і цього разу не поспішав його відводити, ніби вивчав кожну рису і кожну веснянку на обличчі в дівчини. Мія трохи зніяковіла, і магістр, помітивши це, продовжив свою розмову.

— Саме тому ви тут, — тихо сказав Ален. — Темна магія карає тих, хто не відчуває меж. — Він підійшов ближче не порушуючи особистих кордонів, але достатньо для того, щоб вона відчула тепло його присутності.

— Якщо ви плануєте і надалі навчатись на факультеті захисту, потрібно більше практикуватись і тренуватись.  Простягніть руку, — промовив він.

— Знову? — нервово усміхнулась Мія.

— Без жартів. — серйозний тон магістра привів її до тями.

 Вона простягнула руку, Ален узяв її зап’ясток — цього разу впевнено, дотик був не різкий, навпаки— точний, майже… обережний.

— Заплющте очі.

 Вона послухалась, хоча спочатку кинула недовірливий погляд на магістра.

— Зосередьтесь не на силі, — його голос став нижчим, майже хриплим — А на відчутті, коли потрібно зупинитися.

 Мія відчула, як магія ледь ворухнулася всередині. Тепло розливалося повільно, слухняно, але дотик його пальців… Він був занадто реальним. Вона затримала подих, Ален теж це відчув та його рука ледь напружилась. Він нахилився трохи ближче, ніж дозволяла дистанція між магістром і адепткою.

— Добре, — прошепотів він. — Саме так… Його гарячий подих торкнувся її скроні, Міа відчула, що ще трохи і вона втратить свідомість від напруги яка виникла між ними. Він уважно дивився на  неї, ніби хотів закарбувати в пам'яті цю мить. Дівчина відчула, що світ звузився до цього моменту, до тепла, до тиші, але це було зовсім по-іншому ніж біля Еріна. З чаклуном Мія почувала себе приречено - щасливою, ніби без її страждання неможливе і саме щастя. Ален, навпаки ж , ніби огортав теплом, безпекою і ще чимось… зовсім новим для неї, і таким справжнім…

— Лорде магістре… — тихо сказала вона, сама не знаючи навіщо.

Він різко відпустив її руку і зробив кілька кроків назад, ніби стримував сам себе.

— Досить, — коротко сказав Ален, повертаючи собі контроль. — Ви можете йти.

 Мія розгублено розплющила очі і здивованим поглядом подивилась на магістра, не розуміючи різкої зміни настрою Валькрейна.

— Я щось зробила не так? — із здивуванням запитала дівчина.

 Він мовчав кілька секунд, потім глянув на неї знову — вже холодніше, але в очах все ще тлів вогник, який він не встиг загасити.

— Саме це мене і турбує, — відповів він і уважно глянув на дівчину.

У двері різко постукали, і дівчина наче зітхнула з полегшенням, його погляд все ще пропалював наскрізь.

— Лорде Валькрейне! — пролунав голос секретарки. — Вас терміново шукають Верховні магістри! — Напруга в повітрі обірвалась, мов струна.

— Вільні, адептко Міє, — сухо сказав Ален.

 Вона кивнула та швидко вийшла — і лише в коридорі зрозуміла, що руки в неї тремтять, а серце стукає так, ніби хоче вилетіти з грудей.

  Ален залишився в кабінеті сам, і вперше за довгий час визнав: Ця ситуація — його персональна небезпека, до якої він однозначно не був готовий.

Розділ 6.1 Коридор Академії

 Мія вийшла з крила магістрів майже на автопілоті. Вона ще не встигла зробити й кількох кроків, як із-за колони буквально вилітала Ліана.

— Ну? — одразу накинулась вона. — Ти ж не скажеш, що він просто читав тобі нотацію?

— Ліано… — Мія зупинилась і спробувала видихнути. — Це було… навчально.

— Навчально, — протягнула подруга з підозрою, уважно оглядаючи її. — А чому тоді в тебе такий вигляд, ніби ти щойно пережила магічний шторм?

— У мене нормальний вигляд. — обурено відповіла Мія.

— У тебе щоки палають, — безжально констатувала Ліана. — І очі блищать. І взагалі… ти знаєш, що з його кабінету зазвичай виходять або перелякані, або злі. А не… — вона махнула рукою, — такі.

 Мія закусила губу, щоб не сказати нічого зайвого, і згодом додала:

— Він просто показував, як правильно контролювати магію.

— Ага. Руками? — скептично поцікавилась Ліана.

— Це була практика! — обурено відповіла дівчина.

— Угу. Дуже… контактна, як я бачу.

  Ліана схрестила руки на грудях і на мить замовкла. Усмішка зникла, залишивши щось інше — ледь помітне, але справжнє.

— Ти ж розумієш, що він… — вона знизила голос, — не той, з ким варто гратися?