Розділ 4. Ранок в Академії

 Їдальня Академії прокидалася гучно. Гомін голосів зливався в суцільну хвилю: сміх, дзенькіт посуду, шелест мантій, запах свіжого хліба й чогось солодкого, що змушувало шлунок Мії зрадницьки стискатися. Висока стеля губила шум, але не зменшувала його — навпаки, здавалося, що Академія сама слухає своїх адептів.

— Дихай, — весело сказала Ліана, підштовхуючи Мію вперед. — Вони не кусаються. Ну… більшість.

— Це не заспокоює, — пробурмотіла Мія, але все ж усміхнулася.

 Вони взяли таці зі сніданком — щось на кшталт каші з ягодами, теплий хліб і чай, який парував і пах травами — й рушили до довгого столу.

— О, народ, дивіться, я привела новеньку! — оголосила Ліана з таким виглядом, ніби представляла трофей.

 За столом сиділи троє, вони одночасно перевели здивований погляд на Мію, відірвавшись від своєї не надто жвавої і не надто цікавої розмови.

— Рен, — першим озвався хлопець зі світлим, майже вибіленим волоссям, що стирчало в різні боки, ніби він постійно забував про гребінець. Його обличчя мало вічно незадоволений вираз — той самий, що з’являється у людей, які очікують найгіршого й рідко помиляються. Говорив він трохи різко, з сухою іронією, наче кожне слово було зважене заздалегідь.

— Факультет бойової магії. Я тут, бо одного разу підпалив власний дім. Довга історія, якось розповім, якщо захочеш.

— Селін, — кивнула темноволоса дівчина, уважно оглянувши Мію з ніг до голови. Її волосся спадало рівними хвилями, темними, мов ніч без місяця, а рухи були надто плавними, щоб здаватися цілком природними. Очі в неї були спокійні, але пильні — такі, що помічають більше, ніж хочеться. Голос звучав м’яко, майже байдуже, та в ньому вгадувалася прихована насмішка.

— Ілюзії. Якщо побачиш щось дивне — це або я, або ти просто втомилася.

— Тарк, — буркнув третій, не відриваючись від тарілки. Він був кремезніший за інших, з темним, трохи скуйовдженим волоссям і постійно насупленими бровами, ніби світ безперервно заважав йому зосередитися. Його голос був низьким і глухуватим, як у людини, яка воліє мовчати, але змушена говорити. Поруч із ним стояла чашка з дивним, різким ароматом, що явно не мав нічого спільного зі звичайним чаєм.

— Алхімія. І не чіпайте мій чай.

— Мія, — представилась вона. — Я… поки що просто Мія.

— Усі так кажуть на початку, — філософськи зауважив Рен.

 Вони сіли за стіл. Мія зробила перший ковток чаю — і несподівано розслабилася. Тут було… нормально і навіть непогано.

— Ти вже бачила його? — прошепотіла Селін, нахилившись ближче.

—   Кого? — Мія не розуміючи підвела погляд і подивилася на Селін.

— Та годі, — хмикнула Ліана. — Кого всі бачать, навіть якщо не хочуть.

— Темного магістра, — уточнив Рен і знизив голос. —  Алена Валькрейна. — Ім’я прозвучало, як крапка.

— Кажуть, він не спить, — продовжив Рен. — Взагалі.

— Це неправда, — одразу заперечила Селін. — Він спить, просто не завжди в настрої, такий собі містер неприступна стіна, і як йому не набридає?

— А шрам? — Тарк нарешті підвів очі. — Хто знає, звідки він?

— Версій багато, — Ліана хитро усміхнулась. — Моя улюблена — дуель із власним наставником.

— Я чула, — додала Селін, — що це плата за ритуал, який врятував північний кордон десяток років тому, тоді він був приблизно нашого віку, але вже брав участь в таємних операціях.

— А я чув, — Рен зробив страшні очі, — що це зробила жінка.

— Брехня, — хором сказали дівчата. — Він би не дозволив нікому з жінок так з ним обійтися, занадто холодний і зухвалий. — додала Селін.

 Мія слухала, але раптом… щось змінилося, ніби повітря стало щільнішим. Ніби хтось торкнувся розпеченим пальцем її грудей — амулет під сукнею спалахнув жаром. Мія здригнулася й підвела погляд — на балконі для керівництва, що розташовувався прямісінько над їдальнею, стояв Ален Валькрейн.

 Як завжди темний одяг, зібране волосся, постава людини, яка не потребує уваги — вона сама до нього тягнеться. Його погляд був спрямований прямо на неї, не випадково й не мимохідь.

 Раптом усе всередині Мії стислося — «Він дивиться на мене.» — подумала дівчина і їй одразу стало гаряче і  водночас холодно.

— Ого, — тихо мовила Ліана, простеживши за її поглядом. — Схоже, ти вже потрапила в поле зору.

— Це… погано? — прошепотіла Мія, не відводячи очей.

— Скажімо так, — Ліана ледь усміхнулася. — Нудно тобі точно не буде.

 Ален Валькрейн, затримавши погляд ще на мить, розвернувся й зник у тіні. Але відчуття, що її щойно побачили по-справжньому, не зникло.

POV ЛОРДА АЛЕНА ВАЛЬКРЕЙНА  Їдальня. Ранок

 Лорд Ален Валькрейн не любив їдальню, занадто багато шуму, занадто багато неконтрольованих емоцій. Адепти завжди випромінювали хаос — навіть тоді, коли просто їли, можна сказати особливо тоді.

 Він зупинився на балконі для керівництва, заклавши руки за спину, і звичним поглядом оглянув зал — звична для нього оцінка ситуації та відчуття контролю. І саме в цей момент щось змістилося, ще кілька секунд Ален не міг зрозуміти, що саме, адже це був не звук, не рух, а  відчуття… Тонке, майже невловиме — але гаряче, як розпечена нитка, що торкнулася внутрішніх магічних контурів.

 Ален повільно перевів погляд, вона сиділа за одним із центральних столів — руда, з розсипом веснянок, які ловили світло. Зі спиною, випрямленою не з виклику — з внутрішньої впертості. Вона слухала, усміхалася, тримала чашку обома руками — Мія.

  Імʼя відгукнулося чітко, майже різко. — Отже, це ти, — подумки мовив Ален. Раптом магістр відчув відлуння, не її магії — ні, чужої. Темної, липкої та гнітючої, недоробленої, але впертої, як погано зняте прокляття — це була привʼязка. Стара, та все ж активна. Не повна, не завершена — і саме тому небезпечна. Хтось був поряд із нею занадто довго, хтось торкався не тіла — її свідомості.

  Ален стиснув щелепу. — Ідіот, — тихо прошепотів він. — Хто ж так працює…