Розділ 3. Поселення в Академію Ноктус

 Коридори студентського крила виявилися несподівано світлими. Високі вікна пропускали м’яке денне світло, яке ковзало по кам’яній підлозі, ніби хтось навмисно розлив тут спокій. Стіни були прикрашені старими гобеленами — не похмурими, а теплими, із зображеннями магів, які більше усміхалися, ніж лякали. Камінь піл ногами був гладкий, стертий тисячами кроків, і відлуння тут жило власним життям — затримувалося, шепотілося, поверталося назад, ніби стіни мали що казати але не хотіли.

 Попереду йшла наглядачка. Жінка була одягнена в просту сіру сукню без жодних прикрас — настільки скромну, що та здавалася частиною самої академії. Тканина спадала рівно, без складок, ніби зайві рухи могли порушити гармонію. Волосся наглядачки було затягнуте в тугу гульку , а на потилиці жодного вибитого пасма, жодної недбалості. Усе в цій жінці говорило про суворість, контроль та безмовне виконання всіх правил, тому вона йшла мовчки, а її хода здавалась чіткою і завченою на перед.

— Пшую... —обережно озвалася Мія — А далеко ще до мого крила?

 Наглядачка навіть не озирнулася, вона йшла мовчки й надалі так, ніби порушення мовчанки призведе до всесвітньої катастрофи. Мія тільки кліпнула бо не знала як реагувати в подібних ситуаціях, а в її думках пронеслося “Якщо всі викладачі подібні до неї, я тут на довго не залишусь ”. Та все ж таки згодом вирішила знову порушити тишу бо йшли вони в повній тиші хвилин п'ять якщо не більше.

— Я просто не дуже добре орієнтуюся, — додала вона після паузи. — Тут коридори всі такі однакові, можливо є якась мапа чи принаймні схема...

 У  відповідь Мія почула тільки тишу і шурхіт їхніх кроків.... Згодом вони звернули праворуч, потім ліворуч. Мія помітила важкі двері з темного металу, позначені старими символами, вони миттєво привернули її увагу і дівчина мимоволі вимовила:

— Символи древньої забутої мови, цікаво яке відношення вони мають до Академії і що за тими дверима.

 Жінка раптово зупинилась. Так різко, що Мія ледь не врізалась їй в спину. Наглядачка повільно повернула голову, її обличчя було таким же сірим і спокійним як і сукня. А погляд — темний, глибокий, пронизливий, ніби вона приховувала багато чужих таємниць які не повинні були бити почутими ні за яких обставин.

— Стережись зачиненого крила, і ніколи туди не заходь. — сказала наглядачка радше застережливо ніж грубо.

— Чому? — вирвалось логічне запитання в Мії.

— Бо воно не для адептів, — відповіла вона після паузи. — І не всіх випускає назад.

— Правила Академії та коридори якими варто ходити, ти дізнаєшся згодом. Про маршрут яким ми щойно йшли — раджу забути одразу, це був виняток для адепток які з'являються  невідомо звідки вже під час навчального семестру — ніби з осудом поглянула на дівчину наглядачка — і заселяються після закриття студентських корпусів.

— Ти знаходишся на третьому поверсі в східному крилі — монотонно промовила наглядачка, зупинившись біля дверей. — Кімната сорок сім. Якщо ліжка почнуть сваритися — не втручайтесь, вони швидко миряться.

 Після цього вона відчинила звичайні на вигляд двері й відступила вбік.

— Перепрошую… що? — Мія кліпнула.

 Дівчина зробила крок усередину, а коли обернулася, наглядачки вже не було. Лише порожній коридор і відлуння її власного серцебиття.

—   Чудово. Просто прекрасно. —  Мія зітхнула і зайшла всередину.

Розділ 3.1 Сусідка по кімнаті

  Ще кілька хвилин дівчина не наважувалася ступити всередину, ніби цей крок змінить все її життя. Вона повільно провела поглядом по кімнаті, детально розглядаючи її. Кімната була невелика за розміром, але затишна.

 Світлі стіни додавали простору, дерев’яні балки під стелею створювали особливу атмосферу середньовіччя. Стара шафа та полиці для книг тільки доповнювали особливий настрій кімнати. Письмовий стіл із лампою, що світилася теплим золотавим світлом, стояв поміж двох ліжок, одне з яких розташовувалося ближче до дверей, інше — біля великого вікна.

 Мія повільно підійшла до вікна, звідси відкривався вид на внутрішній двір Академії. Кам’яні доріжки, старі дерева з темною кроною, невеликий фонтан, у якому вода переливалася магічним світлом.

— Якщо ти займаєш ліжко біля вікна, я не проти, — озвався голос за спиною.

 Мія підстрибнула й різко обернулася. У дверях стояла дівчина з темно-русявим волоссям, зібраним у недбалий хвіст, що тримався на простій темній стрічці. Кілька пасом вибивалися й обрамляли її обличчя, підкреслюючи світлу шкіру та виразні вилиці. Риси в Ліани були живі, рухливі — не ідеально правильні, зате такі, що легко запам’ятовуються. Яскраві очі, кольору молодої зелені з теплим золотистим відблиском, уважно ковзали простором, не втрачаючи жодної дрібниці.

 Одягнена вона була просто, але зі смаком: темні штани з м’якої тканини, зручні чобітки без підборів і світла сорочка з трохи підкатаними рукавами, ніби вона звикла більше діяти, ніж позувати. Поверх сорочки — короткий жилет із численними кишенями, у яких, здавалося, можна було знайти все: від шпильки до записника з чужими таємницями. На зап’ясті поблискував тонкий браслет із дрібним символом — швидше прикраса, ніж талісман.

 Ліана справляла враження людини, якій складно мовчати, коли поруч відбувається щось цікаве. Вона була спостережливою, дотепною й не боялася лізти туди, куди інші навіть не дивилися. Її цікавість часто межувала з нахабством, але саме вона допомагала заводити знайомства, розряджати напруження і знаходити відповіді там, де інші вже опускали руки.

— Я просто попереджаю, — додала вона. — Це ліжко іноді скрипить, але зате з нього найкращий вид на світанок.

— Воно… скрипить? — насторожено уточнила Мія.

— Від радості, воно завжди радіє новим мешканкам.

Мія не втрималась і усміхнулась, привітно відповівши:

— Тоді я його беру, люблю оптимістів.

— Чудово! — дівчина полегшено зітхнула. — Бо я хроплю, а біля дверей це менш помітно.