РОЗДІЛ 2. Кабінет темної магії

 Приймальня Магістра темної магії виявилась зовсім не такою, як Мія уявляла. Вона чекала похмурі стіни, черепи, свічки, важкі запахи старої магії — словом, усе те, що зазвичай малює уява, коли чуєш словосполучення «темна магія». Натомість перед нею розкинувся простір, який більше нагадував бібліотеку мрії.

 Книжкові стелажі здіймалися до самої стелі. Темне дерево, різьблені візерунки, сходи на рейках, що дозволяли дістатися до найвищих полиць. Книги — сотні, тисячі — різних розмірів, із тисненими корінцями, стародавні й новіші. Повітря пахло пергаментом, чорнилом і… спокоєм. Мія мимоволі зробила кілька кроків усередину, забувши, що вона тут не з власної волі. Вона із захопленням підійшла до стелажа з величезними древніми книгами і простягнула руку, щоб взяти одну з них.

— Не раджу торкатися полиці зліва, — озвався жіночий голос. — Вона не любить сторонніх.

 Мія здригнулася й обернулася.

За масивним столом сиділа секретарка. Струнка, бездоганно вбрана, з ідеально вкладеним волоссям і таким поглядом, ніби вона вже подумки вийшла заміж за магістра.

— Перепрошую, — Мія ніяково прибрала руку. — Я просто… люблю книги.

— Усі, хто сюди приходить, раптом починають їх любити, — сухо відповіла жінка. — Особливо, коли чекають.

 Мія сіла в крісло, але погляд знову ковзнув по полицях і вона підмітила, що книги були педантично розставлені не тільки за своєю специфікою, але і за висотою та шириною , в думках у дівчини промайнуло «Який божевільний зробив це, це ж стільки часу потрібно було витратити на це»

 Тиша затягнулася, та й батьків Мії, які зайшли в приймальню раніше не було видно.

— А він… — вона запнулася. — Магістр уже прийняв моїх батьків?

Секретарка ледь помітно напружилася.

— Арени ? —  Так. І якщо дозволите пораду… — вона схилилася трохи ближче, — не варто витрачати час на ілюзії. Магістр темної магії не з тих, кого цікавлять… студентки.

 Останнє слово прозвучало з особливим наголосом, надто гарною була Мія в її очах, а конкуренти Стеллі зовсім ні до чого.

— Я й не планувала, — фиркнула Мія, сама не знаючи чому. — Мене сюди взагалі привезли насильно.

Секретарка усміхнулася, але в цій усмішці не було тепла. Тим часом, двері до кабінету відчинилися без звуку.

— Запросіть її, — пролунав чоловічий низький голос, такий глибокий і спокійний, що навіть змусив Мію випрямитися.

Розділ 2. 1. Розмова

 Кабінет виглядав ще стриманіше, ніж приймальня. Просторий, з великим вікном, важким столом і мінімумом зайвих речей. Але варто було Мії підвести очі — і світ на кілька секунд… збився з ритму.

 Навпроти неї стояв чоловік, за однією тільки постаттю якого можна було зрозуміти про його статус — лорд Ален Валькрейн, магістр темної магії вищого рангу. Ніхто достеменно не знав, що він з таким титулом робив в академії, проте участь його в навчальній діяльності була важлива та значуща.

 Широкі плечі, атлетична постава, стримана сила в кожному русі — здавалось все, що так подобається жінкам зібралось в цьому чоловікові.

 Його темне волосся було зібране в невеликий хвіст, відкриваючи обличчя з чіткими, майже різкими рисами.    І…шрам, який зрадницьки виднівся на обличчі лорда. Відмітила була  груба, проте  вже посвітліла з плином часу,  та все ж була нагадування про щось небезпечне з минулого, про щось, що він ніколи не згадував.

 Магістр повільно обернувся — і зупинився, не тому, що хотів, тому що не зміг інакше. Погляд сам ковзнув по її постаті, затримався довше, ніж дозволяла звичка і статус. Його темні очі — уважно та проникливо подивились на незнайомку, на мить Мії здалося,  що він бачить більше, ніж дозволено.

 Дівчина була одягнута дуже просто та водночас елегантно — звичайна зелена сукня, без зайвих прикрас, але крій підкреслював тонку талію, м’яку лінію плечей, природну жіночність, яка не кричала про себе, а тихо існувала. Розпущене руде волосся спадало хвилями, обрамляючи ніжні риси обличчя, а в усьому її вигляді було щось… справжнє.

 І саме це зачепило. Не краса — до неї Ален давно звик, не юність — вона більше не вражала його. А шлейф — ледь вловимий, теплий, як спогад, який не можеш пригадати до кінця, але він раптом стискає груди.

 На якусь коротку небезпечну мить у ньому щось здригнулося, ніби давно закрите в собі відчуття — не бажання, не слабкість, а насторожене пізнання…

 Мить минула, Ален зібрався так само швидко, як і завмер. Риси обличчя знову стали холодними, погляд — відстороненим, постава — бездоганно рівною. Магістр темної магії повернув контроль на своє місце, але цього було достатньо. Достатньо, щоб Мія  відчула ці зміни, в думках дівчини пронеслось « Він… дивиться на мене? Чому так уважно? Аналізує, можливо критикує за моє рішення втекти з Еріном — думаю батьки вже про все доповіли йому, інакше як би я потрапила сюди вже після початку навчального року»

 Від цієї думки по спині пробігла тонка хвиля мурах. Вона різко опустила погляд, сама не розуміючи чому,  серце раптом забилося швидше, а в повітрі стало трохи… тісно.

 Ніби його увага не мала нічого спільного з нею особисто. Вона стояла, слухала власне дихання і намагалася переконати себе, що це дурниці. Просто хвилювання. Просто нове місце. Просто… він магістр темної магії.  І знову нав'язливі думки пролітали в її голові « Чому мені так ніяково? І чому здається, ніби я зробила щось не так — просто тим, що стою тут?» — Аж раптом вона відчула, що її амулет став теплим і засвітився ледь помітним ніжно-блакитним сяйвом.

 Мія краєм ока знову глянула на нього — і відразу впіймала його погляд. —  не різкий, не оцінюючий, а спокійний і розмірений, але від нього все- таки хотілося випростатися, зібратися, стати уважнішою.

 Першим тишу порушив магістр темної магії:

— Ви можете сісти, — промовив Ален рівно і провів її поглядом до крісла і тільки після того, як дівчина присіла, магістр знову підійшов до вікна.