РОЗДІЛ 1. Валіза, яка знає більше за мене

 Мія зрозуміла, що щось не так, ще до того, як почула власне ім’я.

 У домі стояла тиша, не така як завжди — затишна, а напружена, ніби стіни слухали разом із нею. З коридору долинали приглушені голоси батьків. Вони говорили швидко, уривками, так, як розмовляють лише тоді, коли часу майже не залишилось.

— …ми більше не можемо тягнути, — сказала мама.

— Я знаю, — відповів батько. — Але якщо він уже вийшов на неї…

 Мія завмерла біля дверей своєї кімнати. Серце вдарилося об ребра.

 — …то Академія — єдиний варіант, — продовжила мама. — Там її не зачеплять. Не ризикнуть.

—   А якщо наважаться, ми не знаємо їхніх можливостей. — стривожений жіночий голос до лунав з вітальні.

—   Навіть якщо наважаться, Валькрейн захистить її, я вже домовився з ним.

—   Ти настільки йому довіряєш ? Він і сам був частиною….. — раптом жінка стихла і перевела погляд на двері.

—   Я в ньому впевнений, він неодноразово допомагав мені, довірся…

 — Їй не сподобається, — зітхнула мати. — Особливо після всього, що трапилося з… ним.

—   В нас немає вибору , ми повинні це зробити.

 Ім’я того, хто створив проблеми вони не вимовляли, але Мія й так знала, про кого йдеться.  Вона не хотіла зараз про нього думати, але думки, як завжди, зраджували першими.

 Його звали Ерін. Ім’я було просте, майже буденне, зовсім не відповідало тому, ким він був насправді. Мія пам’ятала їхню першу зустріч — випадкову, як їй тоді здалося. Він стояв у тіні старої арки, усміхався ледь помітно, ніби знав щось, чого вона ще не розуміла. Темне волосся спадало на очі, погляд був уважний, занадто глибокий для простого знайомства. Поруч із ним світ ніби трохи сповільнювався і ставав цікавішим, більшим, яскравішим.

— Тобі не варто тут бути, — сказав він тоді.

— А тобі варто мені це забороняти? — відповіла вона, не знаючи чому зовсім не боїться. Він засміявся…, і з того моменту все пішло не так.

 Мія знала, що за ним тягнеться шлейф чуток. Знала — і вперто не вірила. Говорили про темні угоди, про викрадені артефакти, про людей, які після зустрічей із ним починали поводитись дивно або взагалі зникали. Говорили пошепки, ніби саме ім’я могло їх почути. Його обходили стороною та намагалися не зв'язуватися з ним ні за яких обставин.

 Батьки дізналися про їхні стосунки випадково, коли побачили їх разом в невеличкій кав'ярні неподалік від дому. І одразу стали іншими, намагалися переконати Мію перестати з ним спілкуватися та все було даремно.

— Він небезпечний, — сказав батько того вечора.

— Він не той, за кого себе видає, — підтверджувала мати.

— Ти не розумієш, з ким в з чим маєш справу.

 Мія кричала у відповідь. Плакала. Сміялася від безсилля. Вона була впевнена, що це просто страх, просто упередження. Їм він не сподобався з першого погляду — надто мовчазний, надто уважний, надто… темний. Але поруч із ним Мія відчувала себе наче «живою».

 Навіть зараз, стоячи під дверима, вона ясно пам’ятала це відчуття — ніби світ збирався в точку, де був він. Її тягнуло до нього так сильно, що інколи це лякало. Наче хтось тихо, наполегливо шепотів у голові: йди, довірся, це твоє.

 Вона не раз ловила себе на думці, що перестає помічати дрібниці. Не чує тривожних нот у його голосі. Не хоче бачити, як він уникає прямих запитань. Як ніколи не дозволяє їй бути поруч, коли розмовляє з «потрібними людьми». Наче на очах лежала тонка, майже непомітна пелена.

 Близько року вона таємно спілкувалася з Еріном, дівчина навіть відклала свій вступ в омріяну “Академію Таємних Знань” мотивуючи тим, що ще не вирішила остаточно яку спеціальність хоче отримати і де вчитися. Батьки Мії здогадувалися про причини таких різких змін, та не хотіли тиснути на неї і давали час зробити правильні висновки. Та чим більше Мія з ним спілкувалася, тим більше змінювалась її поведінка, внутрішній світ, бажання. Вона вже не захоплювалась науковими працями видатних магістрів, як раніше, не практикувала нові магічні заклинання, навіть не виходила гуляти з подругами.

 Вона стала ніби одержима ним, постійно чекала на листи, втікала на таємні зустрічі під будь-яким приводом, та все більше “грузла” в цих дивних стосунках.

 За кілька днів до незапланованого від’їзду в Академію, вона зважилась втекти з ним. Просто зібрати найнеобхідніше і піти за ним — туди, де не буде ні батьківських заборон, ні Академії, ні цього задушливого страху. Вона майже була на порозі, майже покинула свій дім, коли батько зупинив її.

 А потім…Домашній арешт. Замкнені вікна. Охоронні закляття по всьому периметру будинку і за його межами. Зрада найближчих людей як і попереджав Ерін — вона тоді вирішила, та зраджувала лише вона і саму себе. Дівчина металась з кімнати в кімнату, благала випустити її, дати можливість хоча б зустрітись з ним та все пояснити,  та батько проявив твердість і був невблаганним.

— Це все неправда, — прошепотіла вона, не знаючи, до кого звертається. — Він не такий як про нього говорять. Так, буває грубим, буває розлюченим, інколи таємничим та все ж таки з нею він може бути добрим, навіть милим і пристрасним.

 І тоді Мія вирішила, вона поїде без зайвих криків та істерик. Вступить в Академію, саме так як і хотіли батьки. А потім дочекається свого повноліття або втече і повернеться до нього. Бо якщо це не кохання — тоді що?

 Дівчина відступила на крок, ніби її спіймали на чомусь забороненому, і тихо пройшла в свою кімнату, зачинивши за собою двері. Усередині щось холодно стиснулося. Академія. Найбезпечніше місце. Як надалі від дому. І — що найгірше — від нього.

— Мія, — мама постукала майже одразу. — Можна?

 Не чекаючи відповіді, вона зайшла до кімнати з уже відкритою валізою в руках.

— Ми збираємося, так? — запитала Мія, намагаючись, щоб голос звучав байдуже.

— Так, сонечко, — мама поставила валізу на ліжко. — Треба поквапитись.

 Вона говорила спокійно, навіть лагідно, але пальці видавали її — тремтіли, коли складали речі. Мія мовчки спостерігала, як у валізу летять сукні, теплий плащ «на всяк випадок», ще один светр «про запас» і навіть шарф, який Мія востаннє носила років у п’ятнадцять.