Я прокинулася від сонячного світла, що вперто пробивалося крізь щілину між шторами.
Кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю.
А потім згадала.
Фонтан.
Срібне світло.
Холод, що пробіг по шкірі.
І те дивне відчуття, ніби хтось спостерігав за мною.
Я різко сіла на ліжку.
Серце забилося швидше.
— Це був сон...
Я сказала це вголос, але сама собі не повірила.
Озирнулася.
Кімната була такою ж, як учора. Ліжко Люсі навпроти, акуратно складені речі на стільці, книги на столі.
Нічого незвичайного.
Тільки мої ноги все ще пам'ятали холодний камінь.
Я опустила погляд на ступні.
Чисті.
Жодної подряпини.
Жодного сліду.
Наче я справді нікуди не виходила.
— Нарешті!
Я здригнулася.
Люсі стояла біля дзеркала й розчісувала волосся.
— Доброго ранку, — сонно пробурмотіла я.
Вона повернулася до мене й примружилася.
— Доброго ранку? Це все?
— А що ще?
Люсі відклала гребінець.
— Де ти була вночі?
Я завмерла.
— Що?
— Не роби вигляд, що не розумієш.
Вона схрестила руки на грудях.
— Я прокинулася приблизно о третій. Тебе не було.
Я мовчала.
— Я чекала, що ти повернешся, — продовжила Люсі. — Потім заснула. А вранці ти вже знову в ліжку.
Вона нахилила голову.
— То де ти пропадала?
Я відкрила рот, але відповіді не знайшлося.
Сказати правду?
Що я серед ночі пішла до старого фонтану, бо мене щось туди потягнуло?
Що вода раптом засяяла сріблом?
Що на якусь мить я відчула щось таке, чого не могла пояснити?
Ні.
Навіть сама думка про це звучала божевільно.
— Я... не могла заснути, — нарешті сказала я.
Люсі підняла брову.
— І тому вирішила погуляти Академією посеред ночі?
— Мабуть.
— Мабуть?
— Люсі, я не пам'ятаю.
Це була майже правда.
Я не пам'ятала, як повернулася до кімнати.
І це лякало мене більше, ніж сам фонтан.
Люсі ще кілька секунд уважно дивилася на мене.
— Ти дивна останнім часом.
Я спробувала усміхнутися.
— Дякую.
— Це не комплімент.
— Я зрозуміла.
Вона зітхнула й повернулася до дзеркала.
— Просто більше так не роби.
— Чому?
Люсі зустрілася зі мною поглядом через дзеркало.
— Бо Академія вночі — не те місце, де варто гуляти самій.
Я хотіла запитати, що саме вона має на увазі.
Але не встигла.
Десь далеко в коридорі пролунав дзвін.
Перший.
Потім другий.
Час сніданку.
Люсі взяла стрічку й швидко зібрала волосся.
— Ходімо. Якщо запізнимося, Коул знову буде бурчати.
Я піднялася з ліжка.
Та перш ніж узяти форму, ще раз поглянула на вікно.
На подвір'я.
Туди, де за старими корпусами ховався фонтан.
Я не знала, що саме сталося зі мною цієї ночі.
Але чомусь була впевнена:
це була тільки початок.
Ми вийшли з кімнати й попрямували коридором до сходів.
Я мовчала, але слова Люсі не давали мені спокою.
Особливо одне.
Коул.
Я наздогнала її біля повороту.
— Люсі.
— Що?
Вона навіть не обернулася.
— Ти щойно сказала: «Коул знову буде бурчати».
— І?
— Звідки ти знаєш, що він буде бурчати?
Тепер Люсі зупинилася.
Я теж.
Кілька секунд ми просто дивилися одна на одну.
— А що тут дивного? — запитала вона.
— Ми з Коулом майже не спілкуємося.
— Ви навчаєтеся разом.
— Це не відповідь.
Люсі ледь помітно усміхнулася.
— Ти стала дуже допитливою зранку.
— А ти ухиляєшся від відповіді.
Її усмішка зникла.
— Я просто знаю його характер.
— Звідки?
— Астро...
— Ні, справді. Звідки?
Вона відвела погляд.
— Усі знають, який Коул.
— Не настільки добре, щоб ти говорила про нього так, ніби ви часто спілкуєтеся.
Люсі зітхнула.
— Ми іноді розмовляємо.
Я насупилася.
— Ти ж казала, що ви майже не спілкуєтеся.
— І що?
— Ти щойно сказала протилежне.
Вона закотила очі.
— Боже, Астро, це просто Коул. Не вигадуй проблему там, де її немає.
Я вже хотіла відповісти, але Люсі рушила далі.
Я пішла за нею.
Проте тепер у голові крутилася зовсім інша думка.
Якщо вони не спілкуються...
То чому Люсі так добре знає, що Коул скаже?
І чому мені здалося, що вона нервує?
Я нічого не сказала.
Поки що.
Ми спустилися сходами на перший поверх.
Академія вже прокидалася. Студенти поспішали до їдальні, хтось голосно сміявся, хтось обговорював ранкові заняття.
Здавалося, звичайний ранок.
Тільки для мене він таким не був.
Я все ще відчувала на шкірі холод тієї ночі.
І десь глибоко всередині жила дивна впевненість:
сьогодні щось станеться.
Їдальня вже була майже заповнена.
Гул голосів, дзенькіт столових приборів і запах свіжого хліба змішувалися в один суцільний шум.
Я мимоволі озирнулася, шукаючи вільне місце.
Коул сидів за одним зі столів разом із кількома хлопцями. Вони щось жваво обговорювали, час від часу сміючись.
Я вже хотіла пройти далі, коли Люсі раптом схопила мене за руку.
— Сюди.
— Куди?
Вона навіть не відповіла.
Просто потягнула мене за собою.
До столика, який стояв буквально за кілька кроків від Коула.
— Люсі...
— Сідай.
Вона відсунула для мене стілець, а сама сіла поруч.
Я повільно опустилася навпроти неї.
— Ти спеціально нас сюди посадила?
— Тут вільно.
Я подивилася на неї.
Потім на стіл Коула.
Потім знову на Люсі.
— Ага.
— Що «ага»?
— Нічого.
Я взяла чашку й зробила вигляд, що повністю зайнята сніданком.
Але вже за кілька секунд помітила дещо дивне.
Люсі дивилася на Коула.
Не постійно.
Лише час від часу.
Спочатку швидкий погляд.