Глава 7

Впоратись з прислужником, що охороняв хвіртку складнощів не стало. Дільничний відправив його відпочивати вправним ударом по шиї. Пропетлявши кущами короткими перебіжками, Валєра опинився на іншій від палацу вулиці. Струсив листя і гілочки, та спокійно попрямував по тротуару, освітленого гарними ліхтарями-кульками.

Дільничний випрямився, і з незалежним виглядом минув патруль. Нахабство і жодної нервовості – ось головна запорука успіху. І нехай в середині він турбувався про те, що за ним вже можуть влаштувати погоню, та зовні поводився як барига перед патрульною поліцією. Впевнено і незалежно. Все не моє. Мені все підкинули.

На площі перед палацом на мить завмер. Але потім подумки дав собі по шапці – не час поводитись ніби він вперше опинився в Київському метро, сигналізуючи всім охочим, що на площі він вперше. А подивитись було на що – напівкруглий плацдарм оточували будинки, саму площу прикрашав великий пам’ятник, відлитий здається з золота,  так він виблискував, завдяки справному освітленню. Перед пам’ятником якоїсь імператриці, не інакше, що сідлала коня і тримала в руці меч, журчав фонтан.

Але більше дільничого зацікавили карети. Кеби то були чи не кеби. Ну якщо не віз з волами, то значить точно аналог місцевого таксі. До них чоловік і рушив.

- До пристані скільки? – запитав у кучера, який флегматично жував яблуко.

- Сім срібних, - змірявши Валеру оцінюючим поглядом, відповів чоловік.

- Скільки? – обурився дільничний.

Може він і лох лохом в місцевій економіці, але точно знав, що таксисти ще ті жуки. І повезуть тебе найдовшою дорогою, щоб лічильник накрутити, і здеруть в три дорога.

- Тут їхати то всього нічого, - продовжив гнути своє Валєра. – Три срібні.

- Без супроводу жінки – п’ять, або топай пішки, сам сказав, що  недалеко, - відповів кучер, і прицільно кинув в урну недогризок.

 Далі вже Валєра сперечатись не став. Сів в задушливу карету, сховавшись від цікавих поглядів перехожих, і карета поволі рушила. Відразу за колом площі освітлення стало менше, будиночки тісно ліпились одне до одного, утворюючи суцільну стіну різномастої архітектури. В ніс вдарив зовсім не аромат троянд.

Він крадькома проінспектував свій гаманець, і залишився приємно здивованим щедрістю Доббі. Або ж що більш вірогідно його підступністю. В гаманці виблискувало золото. І де його розміняти, якщо он навіть візник казав за срібло. Міняти золото це палівно. Може на те Доббін  і розраховує, що Валєру або спіймають гвардійці, або приб’ють десь в відворотні злодії, помітивши як він сипле золотом.

Треба буде Доббі листа відправити з порадами пікапу. Так би мовити, віддячити тою ж монетою.

- Чуєш, - Валєра справедливо розсудив, що провозити на кораблі контрабанду буде неправильним рішенням. Тому відсунув шторку, що відділяла пасажира від кучера, і присунувся до того віконечка. – А у тебе є знайомі міняли?  Чи там люди, які куплять сімейний набір срібних ложок, не ставлячи зайвих питань?

- Ну це не те щоб інформація у вільному доступі, - протягнув кучер. – А багато столового срібла у тебе?

- Та немає у мене срібла, - тут Валєра обґрунтовано запідозрив, що і кучер його може по голові тріснути й скинути десь в канаву. – Поки немає. Розумієш, я хочу втекти в Хаганат від своєї баби, от зараз вирвався від її нагляду, наводжу мости, так би мовити, де, що  по чім...

На диво, але потрапив Валєра пальцем в небо. Кучер розслабився, і усміхнувся через плече:

- Я й сам поглядаю на ханські порядки, ото мужик, так мужик, але звісно без грошей там ловити тобі нічого. Агаріба місто дороге. Гаразд, завезу тебе до одних знайомих, які точно не будуть ставити питань звідки товар.

Валєра теж злегка розслабився. Чоловіча солідарність спрацювала на ура.

І вже за кілька хвилин карета зупинилась в темному провулку. Кучер зіскочив з козлів, і тричі стукнув по непримітних дверях.

- Олесса, тут до тебе клієнт, - гукнув, як тільки двері прочинились.

І махнув дільничному, щоб той зайшов. Але спершу перекрив рукою двері та виставив долоню. Валєра мусив вкласти в брудні пальці злотий і хутко пірнути в темні глибини дому, поки його легенда з тріском не розсипалась.

Дільничний опинився в темному коридорчику, освітленому лише жовтим полум’ям гасової лампи. В кінці коридору його чекала жінка, чиє обличчя прикривала півмаска. До неї Валєра і рушив. Відступати було нікуди.

- І що привело такого ніжного хлопчика в наші пенати? – грайливо запитала Олесса.

- Сподіваюсь, взаємовигідна співпраця, - обережно відповів Валєра, і зам’явся. Що б витягнути картину йому доведеться роздягнутись. Цього він не планував, бо там же ще таця.

- Ходи сюди, солоденький, - жінка явно намагалась його збентежити. Валєра уявив, якби почервонів Доббі від такого звернення чужої жінки, і його настрій трішки покращився.

Він сміливо пройшов у кімнатку, де було світліше.

А жінка пускала бісики темними очима, нескромно роздивляючись пружну фігуру дільничого. Валєра відкинув сумніви й взявся за верхні ґудзики сорочки.

- О, ти навіть ціну не назвеш? – жінка розсміялась, дивлячись як оголюється міцна шия, і пальці Валєри вправно справляються з перламутровими кругляками.

- А от ціну назвете мені ви, - відповів дільничний, і витягнув спершу срібну тацю з-за пазухи.

У жінки округлились очі. Валєра ж позбувся камзолу, і настала черга сорочки. В нагороду йому став свист повний захвату.

-  Яке тіло, - промурмотіла Олесса. – Продовжуй, подовжуй...

- Та власне і все, - Валєра розв’язав хустку яка стримувала рулончик з картиною, і розвернув ту перед скупницею краденого.