Розділ 4 — Долина Забутих Снів

Коли останнє дерево Дзеркального Лісу зникло за спинами мандрівників, повітря стало густішим, теплим і солодким, мов мед. Небо опустилося низько, і в ньому плавали м’які хмари, схожі на подушки, які кликали присісти й покачатися на них. Кожен подих приносив запах ванілі та свіжих квітів, немов сама Долина вирощувала їх для тих, хто забув про свої мрії.

- Де ми?.. — прошепотіла Аделіна, притискаючись до Фірі. Їй хотілося все оглянути, а водночас трохи лякало, що повітря було таким густим і туманним.

Попереду розстелялася безкрая долина, укрита м’яким сріблястим туманом. У ньому часом проблискували форми — зірки, квіти, усмішки... а іноді — маленькі обличчя, що посміхалися й махали рукою, ніби кликали погратися. Іноді туман приймав форму крихітних тваринок: літаючих зайчиків із прозорими крильцями, пухнастих котиків, які муркотіли світлом, і пташок, що співали мовчазними мелодіями.

- Ой... як гарно... — прошепотіла Аделіна, її очі блищали від здивування. — І трохи сумно... але так цікаво!

Міролик кивнув усміхнений.

- Це Долина Забутих Снів. Тут живуть мрії, які хтось колись залишив, але забув. Вони чекають, поки хтось їх знову знайде. Зефірка насторожено гавкнув. З туману повільно виринула маленька постать, прозора, мов дим. Вона мала обличчя Аделіни, тільки ще менше, і в руках тримала крихітну скрипку, що сяяла срібним світлом.

- Це... я?.. — здивовано промовила Аделіна.

- Це твій сон — тихо сказала Іскорка. — Пам’ятаєш, як ти колись мріяла грати музику, що робить людей щасливими?

Маленька тінь усміхнулася й заграла ніжну мелодію. Ноти літали в повітрі, немов маленькі світлячки, і повітря навколо заповнилося теплою радістю. Аделіна згадала, як колись брала стареньку скрипку й грала для іграшок у кімнаті, уявляючи, що музика робить світ кращим. Туман почав розвіюватися, відкриваючи нові деталі Долини. Кожна рослина була казкова: дерева зі скляними листками, які дзвеніли, коли вітер їх торкав; кущі, що розкривалися лише тоді, коли хтось сміявся поруч; квіти, що плавали над землею, немов маленькі повітряні кульки. На галявинах звірятка гралися між собою: лисенята ганяли сяючі кульки, а зайчики з пір’їстими вушками стрибали по квіткових гірках.

Аделіна помітила галявину яскравих квітів, де кожна квітка була чарівною. На її пелюстках відображалося не лише обличчя дівчинки, а й забуті мрії: маленька Аделіна, яка колись співала, грала на інструментах, сміялася й обіймала іграшки. Деякі квіти показували її сміливою, інші — грайливою, а деякі навіть трохи розгубленою. Аделіна почала торкатися квітів, і дивовижне траплялося: торкнувшись рожевої квітки, вона виросла в маленький парасольковий будиночок, де на гойдалці сиділи її забуті іграшки. Ведмедики й ляльки махали лапками, ніби вітаючи її.

Коли доторкнулася до синьої квітки, з її пелюсток злетіли сяючі ноти, які об’єдналися в ніжну мелодію старої скрипки Аделіни. Ноти кружляли, утворюючи музичний дощ. Зелена квітка розкрилася в мініатюрний сад, де дівчинка могла малювати у повітрі картини, які оживали на сусідніх пелюстках. Зефірка бігала між квітами, тикаючи носиком у ті, що рухалися, і кожна реакція квітки була немов маленьке привітання: сміх, дзвін, світло. Міролик підійшов, посміхаючись:

- Дивись, Аделіна, Долина показує тобі, що кожна мрія має свій шлях. Навіть маленька дівчинка може зібрати їх усі в серці й нести далі. З туману повільно виринула Сова — мудра й велична, з очима, що сяяли мов два ліхтарики.

- Привіт, маленькі мандрівники — заговорила Сова. — Щоб пройти далі, ви повинні відгадати три загадки Долини. Але не бійтеся — ваші серця знають відповіді.

Перша загадка з’явилася на пелюстку срібної квітки:

«Що можна знайти лише тоді, коли ти давно забув про нього, але воно ніколи не покидало тебе?»

- Мрія... моя музика! — промовила Аделіна. Квітка засяяла, перетворившись на світлячка, який закружляв над її головою.

Друга загадка з’явилася у вигляді крихітної квіткової хмарки:

«Що робить серце легким, а душу радісною, хоча його не можна торкнутися руками?»

- Любов... і дружба! — вигукнула Аделіна. Хмарка розсипалася на сотні мініатюрних сяйв.

Третя загадка була найскладнішою:

«Що ніколи не старіє, навіть якщо його забули, і завжди чекає, щоб його знайшли?»

Аделіна задумалася і тихо, впевнено сказала:

- Сни... справжні сни ніколи не зникають. Сова усміхнулася.

- Правильно, маленька мрійнице. Ти готова йти далі.

Хмарки навколо неї розступилися, відкривши Срібний міст Снів, що світився у темряві й вів прямо до Годинникової Брами. Кожна дошка моста дзвеніла мелодійними нотами, і Аделіна зрозуміла, що її маленькі ігри з квітами оживили шлях до наступної пригоди.

- Готові йти далі? — запитала Аделіна, тримаючи маленьку скрипку й посміхаючись друзям.

- Так! — відповіли вони хором.

І Долина Забутих Снів, задоволена, що маленька мандрівниця знайшла свої забуті сни та навчилася гратися ними, тихо зашепотіла:

- Несіть свої сни у світ, малята. Вони завжди чекають на вас, навіть якщо ви забули про них.