Розділ 3 — Ліс Дзеркальних Дерев

Повітря навколо стало прозорішим, мов зроблене зі скла. Кожен подих наче розрізав туман і відбивався від стовбурів дерев, що сяяли сріблом і відбивали не лише світло, а й думки й емоції тих, хто йшов крізь ліс. Аделіна стояла на краю галявини і дивилася на перше розлоге дерево. Його стовбур був гладким, як поліроване дзеркало, і коли дівчинка зробила крок уперед, її власне відображення миттєво спалахнуло, і їй здалося, що вона дивиться не на себе, а на когось іншого — схожого, але злегка зміненого.

- Це... я? — прошепотіла вона, відчуваючи, як холодок пробігає по спині.

- Це частина тебе — відповіла Іскорка тихо, злітаючи над головою. Її маленьке тіло світилося ніжним маленьким блакитним світлом. — У цьому лісі дерева пам’ятають обличчя всіх, хто проходить повз них. Але не всі відображення кажуть правду.

Гноми одразу стали ближче один до одного. Лумпік, що зазвичай сміявся з будь-чого, зараз дивився серйозно, стискаючи кулаки:

- Я чув, що в цих деревах живуть відлуння старих мрій. Вони можуть кликати тебе по імені... І якщо ти відповіси — заберуть у свій сон.

Фірі стискала свій ліхтарик так, що метал впивався в долоню:

- Гарненька перспектива — пробурмотіла вона, не відводячи очей від мерехтливого світла на стовбурах. — Але ми не з таких, кого легко обдурити!

Аделіна глянула на карту. Срібне світло мерехтіло, прокладаючи стежку між стовбурами, що нагадували дзеркала. Лінії на карті вигинались, ніби живі, і здавалося, що вона не просто вказує шлях — а сама обирає, куди йти далі.

- Тримаймося разом — сказала дівчинка, відчуваючи, як серце б’ється швидше. — І не віримо очам, якщо серце каже інше.

Вони рушили вперед. Кожен крок луною повторювався у відображеннях, і здавалося, що весь ліс іде разом із ними. Світло карти пробивалося крізь гілки, розкидаючи крихти блиску на землю, і кожен листок відбивав його, наче маленьке дзеркальце.

Раптом із гілок над головою прозвучав тихий дзвінкий сміх. Срібні Листяні Ельфи вистрибнули у повітря, повторюючи рухи Аделіни, але кожен рух був трохи спотворений, наче у веселому калейдоскопі.

- Ха-ха! — загомоніли вони, підкидаючи срібні блискітки у повітря. — Це не твій шлях! Слухай серце, а не очі! Аделіна посміхнулася і махнула рукою. Один із ельфів підсвітив стежку срібним промінчиком, і дівчинка відчула, як серце наповнюється рішучістю.

Час від часу у дзеркальному блиску миготіли постаті — інші Аделіни, інші гноми, навіть інші Зефірки, що бігли поруч, махаючи хвостиками. Вони сміялися, плакали, кликали на допомогу — і з кожним кроком дівчинка відчувала дивне змішане почуття страху й захоплення. Та раптом одне з відображень не повторило їхнього руху. Замість того, щоб крокувати далі, «інша Аделіна» зупинилася і простягнула руку до справжньої.

- Залишайся — промовила вона знайомим голосом, у якому бриніло щось темне. — У цьому лісі ніхто не помиляється. Тут ти завжди можеш бути собою. Без страху. Без болю.

Світло карти затремтіло й майже згасло. Хвилюючий холод пробіг по спині, і на секунду здалося, що тиша сама втиснулася в груди.

- Не слухай! — крикнула Іскорка, злітаючи вище.

- Це тінь сумніву! Вона живиться твоїм страхом!

Аделіна вдихнула на повні груди, притиснула карту до серця — і тепле сяйво спалахнуло всередині неї знову. Воно розлилося по всьому тілу, зігріваючи душу й наповнюючи рішучістю.

- Я вже з собою. І я не сама — сказала вона твердо, відчуваючи, як тремтіння в серці змінюється на впевненість.

Відображення розсипалося на тисячі блискіток, що падали, мов зоряний пил. Ліс видихнув полегшено — і навіть дерев’яні стовбури, здавалося, трохи нахилилися, мов схвалюючи її вибір. Раптом група натрапила на вузьку галявину, де стовбури зрослися так щільно, що світло карти ледве пробивалося крізь гілки. На галявині стояв великий дзеркальний камінь, який відбивав не тільки їхні обличчя, а й інші сцени — наче ліс хотів показати їм щось важливе.

- Тут щось не так... — прошепотіла Фірі. Її ліхтарик освітлював загадкові символи на камені, що миготіли срібним світлом.

- Це загадка лісу — тихо сказав Міролик, що з’явився з тіні дерев. — Щоб пройти далі, треба відповісти на питання дзеркала: «Що ти готовий залишити позаду, щоб іти вперед?»

Срібні Листяні Ельфи кружляли навколо, підсвічуючи символи каменю срібним світлом і тихо шепочучи:

- Чесно. Слухай серце. Сміливість завжди веде вперед!

Кожен задумався. Аделіна глянула на карту, на Іскорку та друзів і зрозуміла: відповідь не у страху, а у довірі й сміливості.

- Я залишаю сумнів і страхи позаду — сказала вона впевнено. — І йду вперед разом з друзями.

Сяйво каменю розтануло, відкриваючи нову стежку, яка світліла срібним світлом. Дзеркальний ліс знову вдихнув, і навіть комашки-світлячки закружляли над головами, немов святкуючи перемогу.

- Тепер ви готові до справжнього випробування — промовив Міролик. — Перший урок у Дзеркальному Лісі завершено.

Аделіна посміхнулася. Вона вже знала, що попереду буде складніше, але тепер серце її билося рішучістю: вони справді не одні у цьому дивовижному лісі. Стежка перед ними вела далі — крізь сріблястий туман, у світ, де навіть повітря, здавалося, пам’ятало сни. Крок за кроком вони залишали за собою відблиски Дзеркального Лісу, доки навколо не змінилося все — колір, запах, саме відчуття простору.