Глава 2: Тиха ніч

Частина 1: Лісобиль

Глибока беззоряна ніч. Навіть місяця нема. Прохолодний вітер гойдає колоски пшениці серед широкого шумного поля.

Як приємно пахне. Що це? Все болить. Очі… Не розплющуються. Потрібно підвестись. Темно. Я… осліп?

— Прокинувся нарешті, — долинув голос із темряви.

— Хто це? Де я?+

— Маркус. Від смерті тебе врятував, між іншим!

Смерті? Чого я мав померти? Пам’ятаю як розмовляв з директором... Потім відправили в похід... Ліс… Пастка… Ругари...

— Брем? Це ти?

— Я. А твій голос… Тирен?

— Він самий, — хрипко засміявся. — Радий що ти живий. Про себе такого сказати не можу… кхе-кхе

Очі хлопця звикли до темряви і він розгледів два силуети попереду на конях. Лисина відблискує — то Бразер. Віз тягнуть двоє коней, на дишлі — Маркус, який звертався до героя і ще один солдат, ще незнайомий. Позаду одиноко верхом слідував Сігр, а в возі поряд із Бремом лежить хрестоносець.

— Ти ще живіший всіх живих, — криво всміхнувся Брем, — І, якщо чесно, хотів би почути більше про Церкву. Може, після випуску піду служити до вас.

Він сидів коло ліктя чолов’яги і відчував як його штани промокли. Тирен притискав рану, тепла кров сочилася крізь пальці.

— То розпитуй… поки відповісти можу. —тяжко видихнув хрестоносець.

— Тільки якщо дозволиш перев’язати рану

— Навіть, якби й хотів відмовити — сил нема

Хлопець зняв проякнуті кров’ю речі, підстелив в декілька шарів під чолов’ягу, обережно повернув пораненого на бік — раною донизу.. Відірвав чисті клапті, змочив алкоголем, притис. Підтягнув мотузками по корпусу, щоб тримало. Накрив своїм одягом.

— А ти прям знахар, хе…

— Та ні. Польову медицину знаю так-сяк. Просто зробив те, що не нашкодить і не дасть інфекціям влізти

— Якщо помру в муках від тифу чи ще якої зарази, то буде мені кара

— Не кажіть так. Ви сміливець. Ви ж допомогли зі стрільцями… і ранили вас через мене, — понуро мовив Брем. — Якби не ви, ми б усі полягли.

— Так і про тебе сказати можу, — затягнув Тирен. — Ти відключився й не бачив: щойно на деревах ворогів не стало — ми швидко дорізали решту. Це ти нас вряту…

— Всі всіх врятували, — урвав Естор, — молодці! А тепер будьте пильні, ми доїжджаємо до Лісобиля

Загін увійшов у селище. Стояла гробова тиша. На околиці — порожні хати, але охайні: підпертi парканчики, виметені двори без слідів. Вони продовжили шлях в глиб поселення. Перед чоловіками відкрилась дивна картин. Двері в хатах розчинені або вирвані. Вікна вибиті й заткнуті зсередини старими ковдрами. На дорозі валялися дитячі іграшки, побитий посуд і меблі.

— Всім бути на готові, — промовив Бразер, — це може бути пастка.

Солдати спішилися. Зброя в руках. Кроки глухо віддавалися між стін. Десь попереду рипнула хвіртка і довго-довго хрипіла на вітрі.

— А чого всі насторожились? — прошепотів Брем до Маркуса, з яким йшов у парі, — Що це за селище?

— Колись воно було моїм домом, — відповів тихо той. Кулак стиснувся на держаку списа. —  Колись тут знайшли жовту жилу. Дварги назвали її світожаром. Плямить пальці, ніби сажею, тільки жовтою. Тепла на дотик, хоч без вогню.

Вітер приніс металевий присмак. Горло пересохло. Чому тут так пахне?

— І що далі? — спитав Брем.

— Уклали угоду з дваргами. Разом добували, думали — багатство. Потім сіліари напали на кар’єр. Під час штурму щось рвонуло. Пил пішов хвилею на десятки кілометрів.

У провулку загупала кватирка. Бразер зупинив загін під тінню клуні. На підвіконні — миска з висохлою кашею, затягнута молочною плівкою. На гаку — вицвіла люлька. Дім залишили поспіхом. Більше ніхто не повернувся.

— Це ж скільки десятків років тому було? Що тут така пустка.

— Люди почали вмирати, — продовжив Маркус. — Наче старість за тиждень. Шкіра пекла, як після вітру, який обпалює. Волосся лізло клаптями. Зуби хитались. Діти — або мертвонароджені, або з вадами.

Брем ковтнув. У криниці біля дороги блиснула темна вода. На поверхні тонка райдужна плівка.

— Вода в ставках — мертва, — додав Маркус. — Риба спливла. Звірі падали просто на стежках. Я не знаю, що це. Не схоже на хворобу. Може, прокляття світожару. Після того хто міг — виїхав.

Попід стіною в бур’янах лежав кістяк собаки. Череп втупився в небо. Естор ступив повз і підняв з пилюки обірвану стрілу. Оперення сіре, ніби з димчастого птаха. Свіже, не розмокле.

— Як давно це було? — спитав Брем.

— Сім-вісім років тому. Я ще раніше на службу вступив. Ті що виїхали після, кого я знаю, то довше трьох років не прожили. І з їх дітьми та ж біда.

Вулицю перетнув тихий шелест. Наче хтось протягнув мотузку від тину до тину. Сігр зупинився, нахилив голову, присів і торкнувся пальцями сліду. Під ногами — ледь помітний, світлий порошок у тріщинах каменю. Ледь-ледь світить в темряві.