Глава 1: Тин Асир

Частина 1: Поселення

Тин Асир був не просто селом — колись це був найзахищеніший прикордонний пост, який розмежовував арінські землі з лісами сіліарів та пустель горнагів.  Кам’яні мури, товщиною з кінський віз, стримували десятки навал. Ночами сигнальні вогні вартових веж сяяли на десятки кілометрів довкола, як маяки на краю цивілізації.

Тепер же все виглядало інакше. Башти порожні, замість вартових — дикі бур’яни, що тягнулися вгору крізь щілини в плитах. Раніше це місце гуділо голосами воїнів, брязкотом металу й тупотом чобіт. Нині — лише тиша, іноді розірвана карканням ворона.

Коло східних мурів стояв покручений вітряк без одного крила, що рипів при кожному подиху вітру. Те, що лишилось від великого посту чаклунів — занедбана арка з рунами Ордена. Поряд із нею — громіздкий моноліт із стертим написом "СЛА...А", що стримів із бур'яну, мов німе нагадування про давню велич.

На центральній площі — відреставрована статуя герцога. Камінь блискучий, свіжа позолота на мечі. На постаменті — табличка: «Норман Локвуд, захисник рубежів». Хтось вивів ножем нижче: «байстрюк Едґара».

Адам Бріґґз переносив дрова під навіс.  Коли завершив, потріпав мозолисті руки від опилок об пошарпані штани. Витер мокру потилицю потертою тунікою і поправив пояс із свинячої шкіри. Холодний вітер скуйовдив чорне як смола волосся. Хлопець хмуро глянув блакитними очима на компанію. Вони проходили вуличкою і сверлили роботягу поглядом.

— Як же він дістав

— І не кажи. Вічно бабка бубнить: Адам то, Адам сьо. Адам, Адам, Адам…

— Його мама напевне покінчила з собою бо і її з ним порівнювали, ах-ах-ах

— Ну-ну, годі вам, він і так долею битий, х..м придавлений

Адам не звертав уваги на їх балачки, в нього була серйозна дилема:
З дровами покінчив і що то робити. Батько ще в полі, а поки працює — мовчить як партизан. Та й про що говорити? Кожен день одне і теж, а як хочу розпитати про маму то завжди злиться.

Точно. Піду до Віллі. Ще й бабця Мирона нагодує.

Коли він дійшов до дому товариша то побачив сцену, як священник вибігає із дому, Мирона тримає його за рясу і щось просить, а за мить хлопець викинув на священнослужителя через вікно відро з відходами. 

— Віллі Торн, бог тебе покарає за твої гріхи! — кричав священник, — Смиренна Мироно, пробачте, та я не залишусь тут ще ні секунди. Не знаю за що вас Всевишній покарав таким онуком, я буду молитись за Вас

Пастор стрімко вибіг за хижо поглядаючи на білявого парубка, не звернувши уваги на гостя.

— Доброго здоров’я, бабце Мироно.

— Ой доброго. Як ти золотце.

— По тихеньку. Можна вкрасти вашого онука?

— Зачекай трохи, я маю вправити йому мізки.

— Сумніваюсь що вдасться, але удачі. Я тоді чекатиму під стріхою.

Сонце опускалося за мури, кидаючи довгі тіні на подвір’я. Через здавалось вічність крики стихли і Віллі вийшов з дому.

— Що ти, голова? — запитав Адам — вже навіть священника дістав?

— Та на днях приїжджав поміщик, щоб викупити у нас землю. Сам мужик то нормальний, а синок його зовсім обнаглів. От я йому продемонстрував суворе життя

— Тобто ти побив сина якогось багатого дворянина, і коли до тебе прийшов через це священник облив його фекаліями?

— Це не богослужитель, це виблядок, який почав розказувати, що той байстрюк там ледь не інвалідом став і треба компенсацію йому, хотів з мене винного зробити, мовляв щоб відробив свої гріхи

— Але ж сам винен. На вигляд —  янголятко, а по суті — чорт

— Та й ладно, у мене і так нічого немає, лише он жилет шкіряний від розбійника, якого минулого літа врятував

— От тільки висить він на тобі, наче зі старшого брата. А взагалі після зустрічі з тим бандитом ти змінився…

— Що, сумуєш що менше бачимось?

— Швидше переживаю щоб тебе не посадили чи не вбили з твоїми пригодами. Батьків то не маєш, але бабусю пожалій. Вона за тебе життя готова віддать.

— Так чекай но секунду. Взагалі то ми разом яблука в торговця крали і в дім до Амелії теж разом забирались, так що коли за це садить — то обох. А для самозахисту я ножик ношу