Пролог

Світ — Адельфоом. Континент — Каладас.
Колись цей континент роздирали нескінченні війни між расами, але все змінилося, коли з могил по всій землі піднялися мертві. Орди немертвих заполонили усе. Навіть столиця дваргів, оплот залізної волі, впала під їхнім натиском. Коли здавалося, що надії вже не лишилось, старий чаклун пробрався до Серця Печери Рун — найдавнішої кузні зброї на сході.

Тепло тут пульсувало, мов серце перед останнім ударом. Кам’яна підлога тремтіла. У центрі зали — кам’яний виступ, навколо нього — жолоби древньої плавки. Високі ребра колон тримали склепіння, а стіни розписані рунами. На виступі стояв старий чаклун у темно-синій мантії, спирався на чорний посох, закарбований рунічними символами.

Навколо нього шестеро. Троє дваргів і троє... привидів? Матеріалізовані душі: майже не беруться сталлю, але під масованими ударами слабнуть. Магія їм шкодить більше, але далеко не вся. Вони можуть пройти крізь камінь і так само міцно стиснути меч чи лук.

— То ви й справді це зробили... — хмикнув чаклун. — Очам не вірю, щоб дварги викликали героїв. Прям тіні забутих предків, хе-хе.

— Ти теж не питав дозволу в мертвих, — відказав Гаврик, дварг у бойових латах. Він разюче відрізнявся від своїх побратимів. Замість рушниці — арбалет арінського зразка, за спиною — два сагайдаки: в одному отруйні стріли, а в другому зв’язувальні.

Тіні перед чаклуном набули форми:

Персиваль, лицар арінів, захисник півночі, чия слава гриміла в боротьбі з некромантом і повстанням Локвуда.

Амарія, струнка і мовчазна, з раси сіліарів, донька західних лісів, що уклала перемир'я з арінами і відбила десятилітню навалу ругарів.

Варпіс, ілюзіоніст, з роду ругарів. Ходять легенди, що він з’являється нізвідки і відразу зникає, може бути одразу на різних фронтах і самостійно здолав армію горнагів. Після чого уклав мир з їх ватажком Ґарком.

— Навіть у мене є повага до легенд, — чаклун єхидно усміхнувся, — зрештою, було б нецікаво, якби ви воювали на моїй стороні.

— Не вдавай, що це все заради миру і об’єднання, — гаркнув Гаврик.

— Мир, дружба, злагода? — чаклун вдарив посохом об камінь. — Ні... Я — за видовища!

Підлогу розірвало тріщинами. Із жолобів спершу зашипіла пара, потім ударила лава. Земля під ногами здригнулась. Із розжареної землі зросли три лавові големи — камінь у вогні, очі як розпечені вуглини.

Не вірю... Це неможливо… — думала Амарія, відступаючи до Варпіса.

— Отямся, — Персиваль кинув суворий погляд на сіліарку. — Зараз його можемо зупинити тільки ми.

— Не хотів би поповнити ваше “душевне” тріо, — окликнув Ваан, поки біг до виходу.

— Не сперечайтесь, — скрикнув Варпіс, — нас оточили!

Позаду, в проході до виходу, повільно відступили від стіни три кам’яні істоти. Холодні, важкі, з валунами в лапах. Вихід закрито.

— Оце вже схоже на старі часи... — усміхнувся Персиваль, здіймаючи меч.

Лавовий велетень рвонув перший. Гримнув кулаком біля Тувріда — дваргівського командира опору. Ваан пірнув збоку і вибив того з-під удару.

— Не тупи. А то здохнеш.

— Та це пез...

— Безмежна сила! — перекрив його голос чаклуна. Він розвів руки, і лава стікала йому до ніг, випалюючи новий символ. — Після ритуалу ви теж будете служити мені!

— Не думала, що колись буду захищати цих недоростків, — викрикнула Амарія, — але ти до них доберешся тільки через мій труп!

— Ти серйозно? — саркастично запитав Гаврик.

— Труп я і зараз можу підняти. Мені б тільки душу вернути. — перебив противник. — Якщо сюди його доставлю, станеш моєю?

— А ну годі знущатись, — відрізала лучниця — в нас тут битва, а не виступ придворного блазня!

— Шкода, я хотів наостанок вас розважити. Ну що ж, давайте закінчимо пошвидше!

Ваан використав Блазування — дваргівський прийом насмішки й виклику, і спрямував всі атаки кам’яних големів на себе. Валуни грюкали в колони, сипало пилом.

Туврід кидав у них секирами, та метал відбивався від каменюк, або застрягав між стиками валунів.

У боротьбі з лавовими монстрами успіхів теж не було. Стріли Гаврика плавились у лаві, а привиди не могли добратись до старигана.

— Міняємось! — гаркнув Туврід, пробігаючи повз Гаврика.

Взамін томагавків дварг дістав із-за спини бойовий топір і всією масою навалився на ногу лавового монстра. Одним ударом відітнув опору і ворог повалився на бік. Другим ударом націлився у голову, але голем схопив лапою лезо. Вона почервоніла і налилась жаром разом зі зброєю. Дварг вже не міг її ні забрати ні хоча б утримати, та монстр не помітив Персиваля з Варпісом, які вже обійшли його ззаду. Синхронно вони встромили кинжали у вічі поваленому.

— АААААААААА!!! — звуки бою перервав крик чаклуна. Він прикривав очі.