27.

Все у цій реальності було незрозумілим. Занадто справжні декорації та супер правдоподібні спецефекти. Не знаю, як створюються ці випробування, але мене вразило. Цікаво, в інших дівчат схожі галюцинації, чи це я – особлива?

Кожен рух супроводжувався незручністю. Я чітко відчувала стеження з боку, але так само і цікавість. Вона грає з моєю уявою, вигадує історію, і затягує мене всередину. Ця примара щось не поділила з колишньою господаркою тіла, і тому, втомившись від її погляду, я повернулася:

- Що саме ти хочеш мені сказати? - Але відповіддю була тиша. - Я знаю, у тебе є також якісь запитання. Давай їх закінчимо тут і зараз.

Знову тиша.

- Ти ж знаєш, що я не залишу це просто так... Чому ти переслідуєш мене? Тебе Маркус надіслав?

Звідусіль завив страшний вітер, і мене почало здувати з місця.

- Не тииии... тиии... - пролунало звідусіль. - Не тиии... Але заплатиитии... Платиитии... комусь належииить...

Я зіщулилася від страху, обертаючись по кутках.

- Навіщо ти ховаєшся? - Закричала я. - Досить мене нервувати! Або вийди, обговоримо проблему, або не чіпай мене!

- Не тиии...... Не тии... - знову лунало звідусіль.

- А хто!? Хто біс його бери!? Що вам усім потрібно від мене? - мій крик уже переходив на злий рик. Від страху не лишилося й сліду. - Хто ти така!? ХТО ТИ? - я вже кричала не своїм голосом, і здавалося, зараз збожеволію.

Стогін і протяжний сміх затихли, лише вітер ще продовжував шелестіти листям десь там.

За рогом показалася невидима тінь, і відображаючи свою присутність на стінах, вона ніби закликає мене слідувати за нею. Тяжко зітхнувши, я попрямувала до примари.

Кожен зроблений крок був тяжким. Бурхливий вітер стих, але здавалося, простір кімнати про це сповістити забули. Доводилося хапатися за ліани на стінах, і підтягувати себе до закінчення того чи іншого коридору, адже за відчуттями я була наче на краю якоїсь висотки. Та сама ненормальна балерина, що ходить парапетом. Начебто все засклене, але не видно зовсім нічого. Так ще й дихати не можна, вітер гуляє всюду.

Крок, зупинка, крок. Ще один. Подивитися на всі боки, набрати більше повітря, вдихаючи з боку, і ще крок. Коли я нарешті дісталася однієї з розвилок, все нарешті припинилося. Від несподіванки я впала на коліна. 

- Та щоб тебе! - Вилаялася від злості. - Коли повернуся додому, мабуть, ніколи не буду колишньою. Аби тільки не нудьгувати за цим дурдом... - я не встигла закінчити думку, як побачила силует дівчинки праворуч від себе. Вона була на вигляд років десяти, в милій рожевій сукні з рюшами, і розпатланим русявим волоссям.

Щось було дивним у її поведінці. Вона стояла не рухаючись, лише схиляючи голову праворуч, оглядаючи мене. Я б могла сказати, що дитина дуже симпатична і допитлива, якби не одне але. Її очі віддавали жорстокістю. Такий їдкий, липкий погляд, як у маніяка на жертву. Начебто хочеш щось запитати, але боїшся поворухнутися. Я думала, що за час, проведений у цьому світі, я вже втратила страх, але виявляється, я його ще не знаходила.

Ліворуч від мене з'явився силует іншої дівчини. Вона повільно йшла назустріч вузькою стежкою. Довга біла накидка та розпатлане волосся. Занадто крихка, надто прозора. Чим ближче вона наближалася, тим виразніше зростала злість дитини. Коли вони майже зрівнялися один з одним, мала нахабниця почала шипіти і тупотіти ногами.

На вигляд незнайомці було близько вісімнадцяти. Невже, потопельниця? По тілу пробіг табунок схвильованих мурашок. Я піднялася і обхопила себе руками.

***

Привіт. Я дуже сподіваюся, що ви чекали продовження. Після свят у мене розпочалася депресія. Якось дуже сумно і не хотілося писати. Таке щось незрозуміле відбувається з моїм настроєм… Наче все добре, проте мені чогось не вистачає. Я дуже втомилася… Так багато незакінчених справ, а часу зовсім нема. Також були сварки з моїм “дурником”, все навалилося…

Тому мені дійсно жаль, что не було оновлення так довго. Буду старатися писати більше.. Підписуйтесь, чтоб не втратити оновлення. Дякую, що ви ще є зі мною. Думаю розпочати викладку іншої книги на днях… Буду писати їх по дням.