24.

– Де це я? - стіни навколо почали кружляти, переплітатися між собою. Я все ще у замку, але це сон чи реальність? Голова страшенно розколюється.

- Мила… - пролунав жіночий голос. - Мила... Я йду тебе шукати... - такий солодкий голос і такий дзвінкий. Все всередині вибухнуло від болю, і я почала затискати вуха руками. - Мила…

Раптом загарчавши, я почала тікати. Або мені здавалося, що я біжу. Такий дивний стан, ніби ти говориш до себе, але розповідаєш те, що відбувається комусь іншому. У минулому часі. Немов твої думки – це вже спогад, і все, що відбувається – це те, що ти вже пережив. Але чому я це розумію? І що робити?

- Мила... Де ти?.. - знову цей голос. Хто ця дівчина? Що їй потрібно? Чому я тікаю від неї? - Мила…

Навалююся сильніше на двері, які з'явилися раптово, і вриваюся в темряву лісу. Прохолодний вітер огорнув тіло невидимим серпанком, і обійнявши себе руками, починаю рухатися вперед. Холодно. Я боса. У нічному вбранні. Дивно, куди я йду! Наче я вже знаю, куди треба йти.

- Мила… - мене починає дратувати ця дівчина. Вона застрягла у моїй голові. Починаю тікати.

- Заткнися, чуєш, заткнися. - кричу несамовито. Гілки плескають по обличчю, а я все біжу і біжу, не зупиняючись.

Вдалині чується тупіт копит і гавкіт собак. Мене переслідують. Як у тому проклятому сні. Починаю обертатися на всі боки. Це все неможливо. Це ілюзія. Ілюзія страху та погоні. Ілюзія реальності та мене самої.

Миттю переді мною з'являється моя копія, і витріщивши очі, я застигла на місці. Дівчина теж почала оглядати мене з ніг і до голови.

- Хто ти!? - Те саме питання, і я хочу запитати її. - Мила ... - каже вона, і починає гарячково сміятися. - Мила ... - луною проноситься сміх по всьому лісі.

Вершники наближаються, я чую їхні голоси вдалині. Розгубленість сковує. Що робити!? Бігти? Спробувати говорити з нею? Така примарна і так схожа на мене. Але ж це не я. Відчуваю. Я знаю. Вона надто легковажна, химерна і ніжна, щоб бути мною.

Раптом примарна дівчина починає тікати. І я кинулася за нею.

- Стривай, ти куди!? - різко в голові виринають картинки з мого нічного кошмару. - Стривай, там урвище... Тільки не туди... - кричу, але вона не чує. - Стій!.. - щосили біжу, щоб її спіймати, хоч і сама не розумію навіщо. Це все відбувається рефлекторно, наче мені наказують це робити. - Стій! - Знову кричу.

Раптом дівчина зупиняється, і не встигаючи збагнути це, я врізалася у неї. Її тендітне тіло розчиняється і зливається з моїм, наповнюючи холодом. Як у фільмах показують, що духи вселяються в тіло жертви, так і вона влаштувалася в мені, як удома. Моторошні ридання заполонили мою голову. І голоси. Багато голосів.

- Знайди її... Знайди... - луною клубилися слова. - Невинна... Знайди... Мила... - ці голоси зведуть з розуму. Чоловічі та жіночі, дзвінкі та грубі. Голова почала паморочитися. Це якась мана.

Раптом мене хтось різко схопив за руку і потяг на себе.

- Флоріан...

Очі широко розплющилися, і здається, я забула, як дихати. Він такий щасливий, усміхається. У цій білій сорочці, що навіть не застебнута, і не заправлена ​​в штани, зовсім не схожий на чоловіка, якого я бачу постійно. Волосся переливається на світлі мідними відтінками. Краєм ока помічаю, що ми стоїмо на сонячному лузі, оточені незвіданою порожнечою довкола. Босі. Хлопець дивиться на мене закоханим поглядом і щось говорить, але я не чую, бачу лише, як його губи ворушаться. Він легенько обіймає мене за талію, і заправляє за вухо пасмо, що вибилося із зачіски. Так ніжно і дбайливо погладжуючи по щоці. Відчуваю, як тану, наче олія на сонці. Але ж це не я. Я ж його терпіти не можу, ненавиджу всією душею, чому мені так приємно в його компанії? Дивлюся на його довгі пухнасті вії, і ці надзвичайно гарні очі. Хочеться торкнутися його обличчя, і окрилена поривом, намагаюся простягнути руку. Раз, другий… Не можу. Щось сковує рух. 

Звідкись налетів великий вітер із грозовими хмарами, і все почорніло навкруги. Хлопець починає сміятися, його очі перетворюються, стають великими, жовтими, як зміїні зіниці. Відступаю назад, шепочучи його ім'я, а він сміється і перевтілюється. Одяг рветься на шматки, злітає з мязистого тіла, що теж починає змінюватися. Миттю з'являється великий ящір, щось схоже на кобру, і починає повзти до мене, а я стою і не рухаюся. Змія розкриває свою пащу з довгим неприємним язиком, і ось я вже обмотана хвостом з ніг і до голови.

- Боже мій, він мене проковтне... - перша думка в голові. Починаю кричати не своїм голосом, і брикатися.

Ще мить, і тиша. Моргаю пару разів, щоб прийти до тями. Зір прояснюється, і бачу, як довкола ходять лікарі, медсестри в білих халатах, не звертаючи жодної уваги на мене.

У такій ситуації зазвичай просять води, але я хотіла кричати про допомогу. Оніміла. Відчуваю, як ворушу губами, а слів немає. Дивлюся на всі боки і розумію, що не пов'язана ніякими джгутами, то чому не можу піднятися!? Паніка накрила із головою. Що відбувається!? Де я!? Це Київ? Це ілюзія? Може, я в божевільні?

Різкий розряд струму пройшов крізь мої груди, і якби я могла це бачити, впевнена, що зіниці просто округлилися від болю. У пришвидшеному режимі щось потягнуло назад. Всі прожиті моменти, зустріч з Кирилом, продаж квартири, мій випускний, мама... Шквал емоцій переповнив згори, і мене почало нудити від такого запаморочення. Хвилина, і я ніби врізалася сама в себе, як машина у дерево. Тряхнуло виразно. І знову ці чорні стіни, холодна могильна цегла... Я в замку з чудовиськом. Це знаю. Я відчуваю його дихання на собі, і боюся поворухнутися.

- Мила... - хтось видихнув у моє обличчя. Грубий чоловічий голос. Розплющую очі, і починаю кричати.

Я стою посередині великої кам'яної кімнати, швидше за все, це підвал, у білій просторій сукні. Мої руки прикуті до хреста, і відчуваю, що дуже знеможена. Примарна фігура чоловіка ходить навколо мене з батогом, щось розповідаючи чи наставляючи. Не чую, але відчуваю кожною клітиною тіла його удари.