18.

- Не треба... Прошу... Хто-небудь... Допоможіть? Мені дуже страшно... - крики розривають душу, але це я кричу, що в жилах застигає кров. Я ніби відчуваю, що проживаю якийсь момент зі свого життя, але в ту ж мить все так схоже на сон. Тіло пронизують конвульсії, я відчуваю абсолютно все, і не можу поворухнутися. Незрозумілі фрагменти біжать уривками якоїсь історії так швидко наче на перемотуванні фільму. Я перебуваю всередині млина своїх почуттів, і від круговороту картинок до горла підступає нудота.

Але я знову кудись біжу, біжу так швидко, що вже й ноги не слухаються, але чомусь знаю, що не можу зупинитися. Липке листя окроплює шкіру росою і свіжо-пролитим соком, гілки дерев ударяють по обличчю, хлещуть по босих ногах, які і так розрізані, кровоточать. Мої руки заплутуються в стволах дерев, намагаюся їх обминати, голова ватна, все кружляє навколо, скрізь ями та западини, щоразу спотикаюся, і падаю на гострі голки. Кричу і продовжую бігти. До горла підходить це неприємне відчуття крові і заліза, цей металевий присмак зводить з розуму.

В очах рябить від прозорих відблисків, все двоїться, нічого не бачу навіть на відстані витягнутої руки. Ця сукня дуже гальмує, ось би мені сюди кросівки з джинсами, і шанси втекти значно збільшилися. Ганчірки тріщать, але сил недостатньо, а тому все звисає з боків і заплутується в дерев'яних прутах. Руки теж мене не слухаються, німіють, зволожуються. Я – ідеальна жертва для вмілого мисливця. Мене переслідують і точно знайдуть.

Чую гучний гавкіт собак і тупіт коней позаду. Вершники. Їх багато. А довкола ліс і непроглядна темрява на кілометри. Світанок вже наближається і буде складніше заплутувати сліди, зовсім ніде приховатись уночі, а вдень і зовсім не варто сподіватися. Знову впала. Земля повністю закутана туманним серпанком, немов пухнастим килимом, але на відміну від затишного будинку з підлогою підігрівачем, тут суцільна невідомість. Як примарні міражі вдалині видніються гори та пагорби, і сонячні промінчики починають прорізатися крізь верхівки дерев, і я знаю, що у вікнах замку зараз запалюються вогники. Вони ставлять свічки за мій упокій і радіють поразці. Ці зухвалі посмішки стають ширшими, що можна побачити вже зіпсовані, розфарбовані чорні зуби у тих, хто й раніше не відчував щастя. Вони всі злісні, жорстокі вбивці. Їхні ігри роз'їдають розум, і бажання крові змушує мучити жертву. Ці люди насолоджуються болем, вони і є та сама отрута, без правосуддя і шансу на порятунок. Знаючи, що мене спіймають, що мене приволочуть у зубах ці брудні шавки, ці загнані собаки, що не розуміють, чому стали людожерами, ці кровопийці покірно чекають рокового моменту. Я виснажена. Реальність душить, а криваві річки затьмарили очі.

Тряхнула головою. Потрібно отямитися і бігти. Бігти, якнайшвидше. Потрібно боротися та не здаватися. Я неодмінно знайду вихід. Я знайду спасіння. Я не дозволю їм мене проковтнути.

Все просякнуте туманом. Він скрізь. Навіть мої думки вже перетворилися на водну хмару, і здається, зовсім не розумію нічого. На мить застигла. Чому я в білій сукні? Почала оглядатися на всі боки. Де я саме? І чи це я? Підняла вгору обидві руки, перевертаючи та оглядаючи їх. Такі білі, худі... Повністю порізані та кровоточать. Під нігтями застряг бруд, просвічують вени та синці. Я голодувала? Мене били? Раптом щось різко вдарило в черевну порожнину, і, зігнувшись, моє тіло покотило хвилею з незвіданого урагану. В цей момент душа ніби відокремилася від тіла, і спалахнула вгору, як птах. Я дивлюся на себе збоку, я все ще відчуваю цей біль, цей дикий страх, цю втому і спрагу, але я така безтурботна. Ще один кругообіг, і з шаленою швидкістю я падаю вниз з верхівки дерев, і тіло обдає новим розрядом струму. Тяжкий схлип, і починаю тікати.

Але тепер все по-іншому. Я ніби спостерігаю за собою збоку. Ми єдині з цією дівчиною, але я – це не вона. Я відчуваю її біль, я можу померти за неї чи замість неї, але я – не вона. Вже добре. У голові почало просвітлюватись. Я проживаю чиюсь мить. Мені хтось показує надто реалістичний сон, і зараз я справді розумію, що сплю. Але як це можливо? Як я можу жити уві сні? Як я можу розуміти і усвідомлювати це? Безглуздя!

Ця біла сукня - вінчальна. Але господиня явно не хотіла бути покірною пану. Ця лють в'їлася намертво у плями всюди. Яскраво-коричневі, брудні неприємні плями, які я тільки помітила. Це кров? Як гидко! Що такого могло статися? Коли все припиниться? Хочу кричати не своїм голосом від безвиходу, але знову розумію, що це не мої емоції. Я - наче лялька, маріонетка, якою грає досвідчений ляльковод. 

Волосся розтріпалося по спині, перетворилося на обм'які безживні пасма, сукня вже й не сукня зовсім, тепер звичайна ганчірка, і весь цей сюжет нагадує один з фільмів жахів, які я ненавиділа дивитися, де жертва зазвичай біжить вперед, волосся назад, і уповільнена зйомка .

Знову звідусіль чутно рване “кар”. Дерева почали гудіти з усіх боків, ще більше надаючи страху нам... обом. Це все настільки реально, що не можу не думати, що станеться, якщо вони нас наздоженуть. Все змішалося.

Петляю ненависним лісом, уже не біжу, тільки можу ноги переставляти. Крок, ще крок, ще один, обертаюсь постійно. Раптом нога зісковзує, і втрачаю рівновагу, і лечу вниз колобком. Виявляється, там було урвище, але туман приховав це. Пруття боляче б'ють по обличчю, вже встигла й травою задихнутися. Намагаюся хапатися за гілки, щоб загальмувати ковзання.

Вимотана, здаюсь, і починаю молитися. Мить, і я вже стою на ногах, у серці закрадається надія. І гасне...

- Не може бути... - мої ноги впираються у виступ, а під ним непроглядна прірва. - Невже це кінець? І це є вибір: стрибати у нескінченну невідомість чи дозволити їм мене зловити?

Обертаюся, переконатися, що я все ще одна, і є кілька хвилин, щоб попрощатися з усіма, хто мені дорогий. Складаю руки в німому благанні, вони тремтять і не слухаються. Сонце світить у вічі, і все розмивається навколо. Цей світ такий прекрасний, але зараз бачу лише сірі гори, і дуже прикро, що моє життя закінчується саме так. Лай собак чути вже зовсім поруч.