12.

Коли ви несвідомо приходите до певного етапу у своєму житті – це рішення чи спадщина? Як на мене – так покарання. Я завжди була розсудливою, порядною та стриманою. Якби мені сказали, що якось я відчуватиму сором за те, ким не є, мені довелося б картинно розсміятися жартівнику в обличчя. Я свято вірила в те, що мої дії не виглядають з боку дурними або зухвалими, і намагалася придушувати розпусту. І зараз, коли незнайомий мені король, не зважаючи на себе від злості, мріє придушити голими руками, я розумію, що всі мої напутності на шляхетне життя раніше були лише дурощами божевільної дівки, якою я і є.

Думки забігали в моїй голові з неймовірною швидкістю. Я знову наламала дров, зовсім не бажаючи цього. Чому мені настільки важко розмовляти з тутешніми людьми, не виділяючись? Чому я спеціально виставляю себе дурницею щоразу? Але міркувати про це довго не довелося.

- Ану стояти! - прогарчав він, а в мене навіть коліна затремтіли.

- Як це стояти?.. - видихнула на бігу, чудово розуміючи, що коли зупинюся, придушить. - Я не просила вашої злості... - знову виправдовуюся, і бачачи, що мене наздоганяють, штовхаю в бік короля одну з дівчат, а та картинно падає в непритомність прямо йому в руки.

- Що ви тут влаштували? Міледі, попрошу порозумітися! - Вставила своє слово і Хілена. Я не відповідаю, лише озираюсь на дію супротивника. Він загальмував, явно прикидаючи, як безглуздо все виглядає з боку. Приймаю це як капітуляцію, і спокійно зітхаю. Потрібно виграти час.

- Мені потрібна ваша допомога, тільки й усього... - виразно промовляю кожне слово, підходячи ближче до дівчат, щоб мати час у запасі для нового забігу, якщо буде потрібно. - Мені дуже шкода, що я засмутила вас, я не зі зла. У нас непорозуміння... вийшло... - ковтаю останнє слово, бо чоловік розвертається і йде геть. А потім всі різко підскакують від стуку скляних дверей, і на мене витріщили, здається, з мільйон невдоволених очей.

- Ось і поговорили... - картинно розводжу руками, поки бліду Алісію в помаранчевій сукні приводять до тями. За те, що вона упустила свою честь через мене, сподіваюся, її не виженуть з відбору? А хоча... Яка мені справа?!

- Леді Аделаїда! У вас зухвалі манери знаходження в пристойному суспільстві, так не личить поводитися благородній леді! - прошипіла над моїм вухом наша наставниця, а мене аж перекосило від її дотику до моїх плечей. Я тільки хотіла заперечити, як їдкий смішок однієї з панночок в'ївся в серце іржавим цвяхом.

- Вона ж і не є справжньою аристократкою, чого й варто було чекати від безрідної самозванки.

Все життя я чула щось подібне...

"- Ти не досягнеш успіху, нема чого йти в інститут!"

"- Знайшлася красуня, щоб на неї стільки грошей витрачали..."

"- Це її карма призвела до аварії... І не дивно, вона настільки невдячна!"

- Ви подивіться, якого хлопця собі відхопила...

- Нема чого заздрити, він скоро її покине!

І що не говорили, було ж правдою. В якійсь мірі. Я прощала близьким їхні шпильки, але ніколи не чула, щоб мною захоплювалися. Я нічого особливого не робила, щоб бути поганою чи невдахою, всі плітки зробили за мене. Їхні брехливі язики зробили мене тією, ким я є зараз; тією, від якої нудить уже багатьох. Але хіба я винна, що мій характер зіпсований? Чи моє становище в суспільстві не прописане долею? Легко міркувати про всі ті гидоти, якими мене поливають все життя, коли в тебе є гроші, або люди, які готові кам'яною стіною захистити від неприємностей. У мене ж була тільки я, і доводилося давати собі раду, як вийде, а не як правильно. Але в цьому проклятому світі мене ніхто не знає, і вони все одно продовжують свої пісні? В очах защеміло, і я схлипнула.

- Ах ти зараза! - стиснув руки в кулак, я попрямувала до тієї вискочки в зеленому, що вирішила посміятися наді мною, і з усієї сили вдарила її по обличчю. - Та як ти посміла так розмовляти зі мною!? - я вже не контролювала себе, надто багато трапилося за останні дні. - Я твій брудний язик засуну тобі знаєш куди?! - І з цими словами схопила її за волосся. Дівчата завищали, і хтось спробував нас розтягнути в різні боки, хоч це я нападала, а вона практично не чинила опір. Зоображала із себе святиню святих. 

- Леді Аделаїда! Негайно слідуйте за мною! - строгим тоном наказала Хілена, і кинувши злісний погляд на цю невиховану ляльку, підкоряючись, я прискорила крок.

Так, будь-який театр завжди починається з вішалки. Потім тобі скидають на голову свої пальта розфуфирені павичі, і картинно йдуть дивитися нудний спектакль, не знаходячи часу навіть номерок попросити. А пальто поверненню не підлягає без відповідного номера! Це не хамство, - це і є пристойність, а не те, про що вони говорять стукаючи в дзвони поліцейських дільниць. Не злодійка, а порядна громадянка, що шанує закони, прописані в контракті про прийом на роботу.

Фиркнув про себе від спогадів, що нахлинули, я опустила голову, і смирно йшла за розпорядницею невідомо куди. Не хотілося ні з ким розмовляти. Хотілося додому, незважаючи на всі проблеми, які там залишилися.

І ось ми зупинилися біля чорних дверей, але будучи у своїх думках, я не помітила, і врізалася в розлючену жінку. Було видно, що вона ледве стримує свою злість і наростаюче роздратування.

- Леді Аделаїда! Люба! Вам тут... - вона витримала якусь паузу, вдивляючись у мої очі. - Не раді. Ви тут... - вона обвела руками простір коридору, - надовго не залишитеся.

- Зрозуміло, не залишусь. – підтвердила я. Чого мені стояти у коридорі? Хіба за цим стільки сюди йшли? Але замість мерзенної тиради я лише кивнула. Нехай думає, я вже почала виправлятися.

- Ви тут знаходитесь не з милості його Величності, і хочу нагадати, що Ваш рід не рівний іншим дівчатам, тому знайте своє місце! - прошипіла вона. - Ви тут тільки тому, що на вас виявлено священну мітку, волі якої не можна не підкоритися. Ми не можемо силою вигнати вас з відбору, але не засмучуйтесь, скоро ви і самі добровільно його покинете.