10.

Я майже бігла за Карою, зовсім не встигаючи розглядати інтер'єр замку. В очах усе розпливалося.

- Швидше, прошу... Міледі, нам не варто заслужити не милість його величності! Він з хвилини на хвилину з'явиться у тронній залі.

Мені здалося, чи вона зараз заплаче? Чим таким страшним володіє звичайний чоловік, і чим може загрожувати звичайне звільнення, - я не розуміла, але я не розуміла й інших речей, що відбуваються зі мною, тому не дивно. Довелося змиритися, і мовчки йти за нею, прискоривши крок. Лише по шматочках із квадратних дзеркал на стінах, де мають висіти картини, як це заведено в моєму світі в нормальних замках, я зловила своє відображення, і зібрала пазл у картинку. Це була зовсім не я, хтось інший... Незнайомий, привабливий... Руде волосся трохи підняте вгору, і переплетене червоною стрічкою. Великі зелені очі дивляться з переляком і хвилюванням про майбутнє. Я хитнула головою не вірячи відбитку. На шиї виблискувала тоненька підвіска, і сукня з відкритим ліфом підкреслювала її витонченість. Сріблясто-сіру сукню прошили маленькими діамантами або їх замінниками, і зараз вони стікали водоспадом до моїх ніг лише посилюючи сяйво. І від того здавалося, що я виглядаю, як принцеса з Діснеївських мультфільмів. Та мені тут не більше як двадцять років!

- О, Господи!.. - все, що я змогла вимовити, зупинившись біля чергового дзеркала на повний зріст.

- Так, ви дуже гарна, але, прошу, поспішаємо?.. Благаю вас! - жалібно промовила Кара, і я знову пішла за нею нескінченним коридором.

Я вже практично нічого не бачила, навколо мигтіли одні голі кам'яні стіни, і ось коли ми зупинилися біля величезних скляних дверей, трохи притомилася від бігу.

- Я бажаю вам щастя, міледі! - Промовила вона, і відкланявшись, різко підскочивши, втекла геть, залишивши мене зовсім одну.

- Ну і що робити далі?

Немов побачивши моє замішання, двері відчинилися, і озирнувшись, я пройшла всередину.

Очі засліпило яскраве світіння, і я заплющила їх, прикриваючи обличчя долонями. Сонячне світло вже обласкало огрубілу шкіру, і я спокійно зітхнула.

- Як приємно... - але не встигла домовити. Звідусіль почувся шерех і тихе перешіптування.

У порожній білі коробці, а інакше я не можу назвати цю кімнату, зросли всі кольори веселки, і розбрелися в різні боки. Від їхніх незрозумілих смішків я завмерла на сходах, і дванадцять пар очей дивилися на мене з цікавістю. Я нікого не розглядала, - в очах зарябіло від строкатості квітів, і вирішила потім познайомитися з претендентками на руку та серце того, заради якого мене сюди й притягли. Я ніколи не була в подібній ситуації, а тому гадки не маю, що треба робити. Завжди боялася перед громадськими виступами, і сподіваюся, що слово говорити отримаю останньої.

Двері різко зачинилися, відрізаючи шляхи до втечі. І довелося йти вперед, займати останнє вільне місце на підлозі, де біля кожного кольору височіло квіткове крісло, що визначає місце тієї чи іншої дівчини. Червоне, рожеве, помаранчеве, зелене, фіолетове, жовте, темно-зелене, біле, блакитне, темно-синє, бордове, коричневе, і як розумію, моє – сіре – заключне. Зачекалися вже сіру міль, як дивлюся, і від цього образа кольнула десь там, далеко в серці. У мене була гарна сукня, але я завжди вихвалялася любов'ю до яскравих фарб, а як мені оголосила служниця, - сірий - це мій колір назавжди тепер. На час відбору, точніше. Ні, я звичайно можу трохи видозмінити його, додати позолоти або блискіток з інших кольорів, але погодьтеся, адже не червоний, не червоний. І навіть якщо з відбору вибудуть претендентки інших кольорів, зайняти їхнє місце не дозволяється ні на квітці з квадратною плиткою, ні в чомусь іншому. Дякую, хоч колір кімнати не визначає нашу відмінність, а то першою з розуму зійшла б саме я.

Чому всі стоять, як мармурові статуї, замість того, щоб присісти, я не спитала, але подумки зазначила, що дівчат здолала незнайома мені раніше паніка. Невже король настільки гарний, чи всьому виною гроші та влада? Але це мене не стосується! Не треба мені це все! Скоріше почнемо – і я закінчу! Досить хитатися незнайомим світом у пошуках порятунку, - я втомилася, і хочу додому! А тому тихо прошелестіла своїми широкими спідницями до призначеного місця, і мовчки зайняла останній порожній стілець.

Дівчата не звертали уваги на мене, чому я неабияк здивувалася. Більше ніяких смішок чи косих поглядів. Вони свердлили на власні очі величезне чорне крісло в центрі зали, над яким ширяли в повітрі величезні крила, і яке я чомусь не помітила раніше. Вони стояли, як статуї, і мало не молилися на невідомого, який не зволив з'явитися вчасно. Монархам правила не писані! - промайнуло в голові. І так, як я подивлюся, король у нас показушник, а я - дурна загублена вівця в череді, - гарне поєднання післясмаку від майбутньої зустрічі! 

Із-за білих колон вийшла мініатюрна жінка, і почувши стукіт її каблучків, усі дружно схилилися у привітанні. Я спізнилася... Я не знала, що вона прийде, не планувала кланятися, і була не готова. Це не залишилося непоміченим.

- Ласкаво просимо новоприбулим! - Почала вона. - Сьогодні на вас чекають приємні, і не дуже... новини. Мене звуть Хілена Ромберолд, і я буду розпорядницею цього відбору. Ви повинні слухатися і вникати моїх зауважень, якщо хочете перемогти, і посісти почесне місце біля короля.

Дівчата дружно ахнули, і вже почали смоктати холосту локшину на своїх вухах, але не я. Поки ця дивна незнайомка розписувала всім прекрасне життя майбутньої правительки цього світу, я ковзнула поглядом по кімнаті, і не помітила тронного крісла для королеви. Вона що сидітиме біля ніг правителя? Чи сидіти їй не обов'язково? Вирішила потім дізнатися більше про це.

- Сьогодні нас покинуть деякі дівчата... Але не сумуйте раніше часу, це й на краще.

Не чувши попередніх слів, навіть я збентежилася, а тому, подивившись на тих, що стояли поруч, і їх стривожені перешіптування, зрозуміла, що і вони не раді подібному.