7.

Стежка, названа дорогою, виявилася безпроглядною і звивистою. Сили вичерпалися, і я змінила біг на швидкий крок. Але невдовзі, і це стало не в силі. Ніч наздогнала раніше, ніж я встигла пройти хоча б кілька кілометрів. І праворуч, і ліворуч - непроглядні хащі лісу... Вдалині потріскують сучки, розгойдуються від вітру кущі, і не своїм голосом кричать незнайомі птахи. Ледве дихаючи і переставляючи ноги, я почала обертатися. Страх сковував мої думки залізними лозинами. На цій дорозі, я - як на долоні, але не можу зайти в ліс, - там я зовсім не орієнтуюсь, і точно потраплю в лапи ще якихось чудовиськ. Потрібно просто йти вперед і бажано зробити це швидше, ніж зараз. Адекватні люди не ходять звивистими шляхами, а отже, є ймовірність, якщо не знайду королівських стражників, може, пощастить зустріти добрих та порядних громадян цього дивного світу? Якщо скажу, що я власність короля - вони не будуть робити замах на моє життя. Чи стануть?

У роті пересохло і дуже хотілося пити. Я вже не їла... не пам'ятаю скільки днів. Коли це було востаннє? У поїзді "Одеса-Київ" - пару крекерів та міцна кава? Я б усе зараз віддала за чашку ароматної кави... З ваніллю та корицею... Зі збитими вершками... А можна й без них. А можна й просто каву... Як таке могло статися зі мною? Сльози стали накручуватися на очі, і зачепившись, я упала. Зчесані долоні та коліна, роздерті ступні вкрилися пухирцями... Я більше не відчувала свого тіла, і більше не було сил рухатися вперед. Це зовсім не чесно, - я нічого і нікому не зробила поганого, за що мушу страждати подібним чином. Це каторга! Хіба це покарання?

- За що ти мене так караєш? - я підняла в небо заплачене обличчя, і шморгнула носом. Хотілося вити і битися головою об каміння, але від безсилля лише важко зітхнула, пробуючи підвестися. З першої спроби не вийшло, але я вперта, і не дивлячись на біль, абияк встала, і почала йти. Кульгаючи на праву ногу, я стискала кулаки, і оберталася сотню разів на пару кроків. Здавалося, за мною хтось спостерігає з кущів... Хтось кровожерливий і небезпечний, сутичку з ким, я точно не переживу. Не в такому стані...

За спиною я почула вершника, що наближається, і зовсім втративши розум, спробувала бігти, але впала, і розпластавшись на дорозі, не змогла навіть поворушитися. Він наздогнав мене швидко, і почувши над головою дике іржання, я підвела очі. Кінь виставив свої величезні зуби, і пирхнув мені в обличчя. Пощулившись, я стерла бридкі слини з себе, і придивилася на вершника. За величезною гривою ховався чоловік у чорному, але роздивитися його не виходило. Я трохи піднялася на ліктях, і вмить видала болісний стогін. Йому теж було погано видно мене, а тому він схилився і грізно прокричав:

- Ти навіщо перекрила дорогу, жалюгідна відьма!? Не лякай мого коня, якщо хочеш залишитися неушкодженою! 

Спочатку я здивувалася від такого нахабства, але на зміну шоку прийшла істерика. Я почала голосно і заливисто сміятися вже не в змозі зупинити себе. Іронія! Половина зустрічних намагається мене вбити, а інша половина вважає, що це я посягаю на їхнє життя. Боже мій, робити мені нічого, як грати в їхні прибиті ігри!?

- Це смішно!.. - видихнула я, не перестаючи сміятися.

Незнайомець сильно здивувався моїй реакції на себе, і навіть остовпів на хвилину.

- Тобі смішно? Ах ти погань! - прогарчав він, і я відчула різкий біль на спині. Це він хльоснув мене своїм шкіряним хлистом. - Не грайся зі мною, я тобі не сільський хлопчисько! Забирайся з дороги, поки я дозволяю тобі!

- Я б із задоволенням це зробила, та не в тому стані... - промимрила у відповідь, ледве проковтуючи сльози.

Він подивився на мене ненависним поглядом, і кінь встав дибки. Перелякана, я закричала не своїм голосом. За півкроку від мене приземлилися передні копита, і тепер уже не мені було смішно.

- Подивися на себе! Мені тебе шкода! - його голос більше не був грубим, але я виразно чула отруйні нотки в інтонації. - Невже ти вважаєш, що зможеш спокусити мене в такому неохайному вигляді?!

Поки я обмірковувала, з чого раптом йому це спало на думку, відчула палаючий погляд на собі. Незнайомець без збентеження оглядав моє тіло, яке лише трохи прикривала здерта ночнушка. Вже не сукня, але ще й не голяка. Раптом його очі різко звузилися, потемніли і широко розплющилися. Я аж сіпнулася від нерозуміння того, що відбувається. Він нахилився ближче до мене і схилив голову на бік.

- Ти!.. - видихнув тихо, і миттю, схопивши мене за руку, підняв і закинув на коня.

- Що ви собі дозволяєте!? - заревіла я, коли він уклав мене поперек сідла, і примостив ліву руку біля моєї п'ятої точки.

- Ти не маєш права говорити зі мною, доки я не дозволю тобі це робити! - пролунало у відповідь.

Ну ні! Що за небачене нахабство! Це колись припиниться!?

- Негайно опустіть мене на землю! Ви не маєте права! - я почала брикатися, і кінь пішов галопом. - Боже мій, відпустіть мене, мені страшно! - Закричала я, бачачи, як швидко змінюється картинка перед очима. Земля то віддалялася, то наближалася, і мене почало нудити. Здавалося, я втрачаю останні краплі розуму.

На всі мої благання відповіддю була тиша. Довелося змиритися і змінити тактику. Змінити агресію очікуванням.

- Скажіть хоч би, куди ви мене... запросили? - Промимрила я, не бажаючи злити незнайомця. Жертва не має права знати місце її "призначення", а тому я зовсім не прагну нею стати. Припускатимемо, що я гостя. Скоро все закінчиться, це не може тривати цілу вічність. Я прокинуся в білій палаті, і якийсь лікар або практикант скрикне від радості, а потім його підвищать на посаді, або нагородять... Я куплю квартиру і заживу чудовим життям. Ходитиму на роботу, і радітиму всьому, як ненормальна. Нехай вважають, що я божевільна, я переживу. І забуду все, як страшний сон. Тому що це і є сон - надто реалістичний, але сон.

З роздумів мене вирвав тихий глум:

- До вівтаря. Я сподіваюся, пані не проти? Тому що мене зовсім не цікавить її думка!