6.

Потроху біль відступає, і я навіть могла розплющити очі. Здивування прийшло слідом. Виявляється, коли ти у нестямі від болю, не усвідомлюєш, що відбувається з тілом. Так і сталося. Повертаючись на плечі у незнайомця, мене осяяло: не так погано бути в переднепритомному стані, якщо всю дорогу доведеться бачити його жирну дупу.

Намагаючись особливо не рухатися, я озирнулася. Ми йшли якоюсь стежкою, огинаючи колючі дерева. Вже не ліс, але ще й дорога. Розумно! Ніхто й не помітить, що в тебе на плечах викрадена дівчина, а якщо помітить, то не встигне зловити: важко буде перестрибувати рів з кропивою, і відбиватися одночасно від жилистих гілок.

Чоловіки йшли швидко, але тихо; захоплені повністю своєю розмовою. Той, що йшов поруч, був худим і високим, у подертому брудному одязі. Волосся практично не залишилося, і він прикрив голову солом'яним капелюхом. Вона була велика йому і постійно сповзала. Другого розглянути не виходило. Єдине, що я зазначила, він був трохи нижчим і щільнішим. Грушоподібна статура.

Куди вони прямують, - мене не цікавило, - питання полягало в іншому: як втекти від цих кровососів! Ось ким була та Валері, що за нею всі місцеві бандити гоняться, ще й суму викупу призначили? Пощастило ж вляпатися! Та якби в моєму світі хтось впав з третього поверху, не факт, що вижив би, а тут з гори злетіла - і хоч би хни, лише кілька ударів та подряпин. Радіти чи плакати такому відкриттю?

Раптом ми зупинилися, і з переляку я заплющила очі. Нехай думають, що я ще у відключенні. Чоловік труснув мною, як мішком картоплі, і перекинув на інше плече, ближче до супутника.

- Тяжка вона! - прогарчав він. - Ти подивись тільки! Худа, самі кістки та шкіра, а мені плечі відсиділа. Ух, якщо ти не мав рації, я тобі це пригадаю! Я з тебе шкуру зніму, Маркелю!

- Заспокойся! Стривай! Давай привал зробимо?

- Ти в своєму розумі!? Вниз річкою колона йде, з рабами з Ізмареда, думаєш, вони зрадіють нам!? Щонайменше - це повісять, не кажучи вже про нагороду. І плакали наші плани! Тобі воно потрібне? Я не збираюся вмирати через якусь пропащу! - репетував він, уже не стримуючи себе.

- Я просто запропонував, не заводься. Весь день ідемо, втомилися, та й вона не приходить до тями, може, померла? До лікаря б її!.. - промимрив той, що високий, і схопивши мене за волосся, різко підняв за голову. - Подивися на неї, бліда вся!

- Ти мені тут не вказуй! Ця дівка коштує більше всього села! Я не пошкодую пару куркулів, щоб тебе навчити! А якщо вже помре, то це не наша справа! Королю все одно - мертва чи жива, - йому потрібно тринадцять дівчат, от і не будь священиком раніше, поки її тіло не охололо! Живіше крокуй! Сонце сідає!

- Як скажеш!.. - відмахнувся Маркель.

Я ж заледеніла від жаху. Потрібно тікати! Не дозволю їм вирішувати мою долю! Вони сказали, що охорона рабів близько? Не знаю, що це означає, але все ж таки краще, ніж два мародери! Досить на мене пригод! Король - це означає монарх, - відповідно розумна людина. Дістануся до правителя, спробую врятувати своє життя, і здам всіх зрадників поголовно! Не моя війна і знати не хочу, за що вони воюють!

Зміцнивши свій план в уяві, я голосно застогнала.

- Жива! - вигукнув Маркель. - Жива...

- Ах, як боляче... - я продовжила грати, зовсім не відчуваючи болю.

- Спусти її... Спусти! - пробурчав він. - Ми маємо допомогти дівчині.

- Спустив, ага. А вона зараз візьме та втече! Не влаштовуй спектакль! Крокуй!

- Боляче... Чому так темно... Допоможіть!? Чи є тут хтось? - продовжувала я.

- Кейврін! Негайно опусти дівчину на землю! - прогарчав перший. Мабуть, сумління замучило, — надто багато гріхів і без мене.

Він різко схопив його за руку, намагаючись зупинити і стягнути мене з плеча. Зав'язалася бійка. Один не хотів йти на поводу в іншого. Інший не хотів підкорятися. Не звертаючи уваги на мій стогін, вони продовжували смикати мене з боку в бік, як ляльку. І ось я впала. У боці сильно занурило, але намагаючись зберегти життя, я прикинулася сплячою. Не впевнена, що вони знають справжні терміни всіх станів людського організму.

- Подивися, що ти наробив, ідіот! - прогарчав пухкий. І не звертаючи уваги на те, що сталося, спробував мене підняти.

- Ні, ми нікуди не підемо! Ти сам казав, сонце сідає, пошукаємо ночівлю тут! - заступився другий. Я по воду схожу, а ти щоб око з себе не спускав! Ти знаєш, я не пробачу! - пригрозив він, і зник між дерев.

Мій час настав! Поки неповороткий бугай намагався вмоститися на колоді, яку знайшов у кущах, я відшукала біля себе колючий сучок і затиснула в руці.

- Ай, допоможіть, мені так боляче... - застогнала я. - Я не можу підвестися... Я собі щось зламала... Як же боляче!.. Хто тут? Допоможіть!

Імітований рятівник підвівся, і підійшов до мене.

- Чого ти ниєш!? - прогарчав він. 

- Не бачу, хто тут... Підійдіть ближче... Я вас зовсім не бачу... - почала плакати для кращого ефекту. Він – людина, а отже, має вміти співчувати. Далі, я почала кашляти. З хрипотою, практично задихаючись. Такий сильний був цей кашель, що я аж підвелася. - Допоможіть... Я задихаюся!

Напевно, сума справді велика, раз він все-таки став на коліна, і почав мене трусити за плечі.

- Прокинься, безмозка дівчино! Я сам тебе придушу, якщо ти... - почав кричати він, але не закінчив. Не довго думаючи, стиснув сильніше руку в кулак, щосили я засадила сучок чоловікові в око. Той заревів страшним риком і повалився на землю.

- Мені все одно... Мене не хвилює... - прошепотіла, як мантру, і різко підскочила, та помчала геть. Огинаючи звивистий рів, і проколюючи ступні, які вже обпалені кропивою, я не думала про біль, не думала про страх... Я бігла щосили. Треба було бігти на головну дорогу, подалі від лісу, і знайти королівських стражників. Я бігла не обертаючись, боячись погоні, хоч і знала, що це скоро не станеться. Будь-якою ціною я повинна вижити.