Розділ 4

За один день так багато сталося. Це приклад, що в цьому короткому житті можливо все. Зараз мені так важко. Я не впевнена собі. Все, що роблю або до чого торкаюся, одразу ж руйнується. На годиннику 13:57, а я ще не підіймалася з ліжка. Ранкового казусу наче й не було. Бетті пішла по справах, а Алекс... в не найкращому стані зараз. Та хлопець запевняє нас, що все добре. Думаю, він хоче заспокоїти свою кузину і щось таки приховує.

Під кінець своїх роздумів, я все ж таки вирішила піти в "Tamveles". На телефоні кілька пропущених від Міранди. Ой, знаю я, що на мене чекає.

В ресторані, де завжди гамірно, сьогодні мало людей. Раптом маленька рука Міранди потягла мене в безлюдний куток.

— І що це вчора було, Адель?! Як ти посміла таке зробити з клієнтом?! Ми ж престижний заклад. Звідки в тебе так багато нахабності!? — Жінка врешті різким поштовхом випустила мою руку і мовила з відкритим призирством: — Забирайся звідси якнайшвидше.

Я була готова до такої реакції, але мені здається, що ця жіночка занадто завелася.

— Я лише заберу свої речі. — Спокійно говорю у відповідь. А що ще сказати? В цій ситуації абсолютно моя вина.

Я бачу запал цієї людини, як їй подобається когось відчитувати. Але не хочу підкидати дрів у вогонь своїми словами. Нарешті мені принесли мої речі і без слів покинула Міранду. Та вона мене наздогнала, фиркнувши в обличчя:

— А це тобі за твою працю!

Жінка зухвало кинула мені в ноги декілька купюр і швидко щезла. Напевно подумала, що я щось їй вдію.

Задля цих пару листочків я терпіла ці приниження. Та хай сама вдосталь ними наїсться! Я пішла, закривши ще одну сторінку свого життя під назвою "Tamveles". Зараз хочеться опинитися в місці під назвою "ніде".

— Дивись куди преш, бо зараз зіб'ю до дітька!

Неочікувано, прямо перед собою, я побачила молодого хлопця. Він на інвалідному візку і одягнений у все чорне. Русе волосся і зелені очі мені когось нагадують.

— Пробач, не хотіла завдавати тобі труднощів.

Я вже хотіла розминутися з ним і щезнути, та хлопець мене зупинив. Ну що ж таке? Чому зі мною завжди щось стається?

— Постривай.

Вже трішки м'якше мовив він, але нотки наказу в його "проханні" відчувалися.

Я питально поглянула на хлопця і він одразу ж мовив:

— Мені потрібна твоя допомога. Я майже не знаю Бостону, ще й потрапив у якийсь дешевий район. Тут навіть машини не їздять, а телефон я не взяв з собою.

— Вибач, але ти не по адресі. Я теж погано знаю Бостон.

З погляду хлопця розумію, що це його не надто сильно розчарувало. Йому навіть байдуже.

— Ну то давай прогуляємся разом. Мабуть, ці місця тобі знайомі.

— Я дам тобі телефон. Подзвониш комусь і тебе заберуть з цього дешевого району.

— Ти образилася? Просто я не знаю як назвати по-іншому цей район. Пробач мені, я буваю дратівливий.

Насправді слова незнайомця мене не зачепили. З чого б це я на них зважала.

— Раяне! — Я повертаюся на чоловічий голос і бачу того самого внука пані Елі, який зустрів її в аеропорту. Здається, що мої очі зараз вилізуть на лоба від здивування. — Що ти тут робиш?! Вирішив перевірити наше терпіння?!

— Навіщо ти шукав мене?! Я не хочу нікого з вас бачити. Вали краще до любої бабусі на могилку! Вона ж тебе найбільше любила!

Я стою збоку й споглядаю на цю картину. На могилу? Вона не могла померти. Не хочу, щоб мої здогадки справджувались.

— Пані Елі? Вона... її більше немає?

Я перервала їхню наростаючу сварку своїм дрижачим  голосом. І обох привела в ступор.

— На жаль... — мовив хлопець в інвалідному візку, а її внук потупився в землю. —  Навіть ти її знаєш. Вибач, що не сказав одразу звідки я.

— Досить вже, Раяне! Ця дівчина не буде слухати твою маячню. Ми всі стомлені, поїхали додому.

— Та що ти, Едване, якраз вона й буде. Ви давно не могли знайти мені нормальну доглядальницю, от я й сам знайшов.

Я не розумію в яку божевільню потрапила. Як він може таке говорити?! Я ж не річ якась! Повертаюся і швидко йду. Та під'їхала чорна машина. Едван глянув на мене ніби я мушу в неї сісти і підкоритися примхам цього егоїстичного хлопця.

— Ні! Ви не можете примусити мене сісти в цю машину! Ким ви себе вважаєте?! Думаєте, у вас є гроші і можна робити з людьми все що заманеться?!

— Тихо, — Едван сіпнув мене до себе. — Ніхто нічого тобі не заподіє. Просто підіграй мені.

— Якщо ти не поясниш мені, що відбувається, то я все зіпсую! Зрозумів?

— Гаразд. Просто не влаштовуй істерик, роби що кажуть, і вже вночі будеш вдома. Це складна ситуація, його зараз не переконати.

На цих словах Едван посадив мене в машину, де сидів кримезний водій. Ми провели годину, слідуючи за машиною, що була попереду. В ній знаходяться два брати. Я не знаю, що зараз буде коїтись. Що взагалі думають ці люди. І навіщо я погодилась приїхати сюди. Якщо Едван мені не збрехав, вночі я буду вдома і про все це забуду. Ось водій відкриває двері машини і мене зустрічає величезний будинок, на терасі якого я бачу його... Того самого нахабного хлопця, якого по дурості облила коктейлем.

Ось я опинилася біля нього. Настала ніякова мить. Я намагаюся розглядіти по зелених очах чи пам'ятає він мене. Чоловік здивований, але намагається це приховати. Поводиться як завжди.

— Ей ти, шибенику, — звертається до Раяна зеленоокий. — Завдяки тобі ми всі отримали зайву дозу адреналіну. Як ти міг втекти з похорону бабусі?

Він говорить це одночасно з обуренням і полегшенням, адже все обійшлося без пригод. Ну майже.

— Алане, досить зі мною сюсюкатися, я тобі не дитина! І пояснювати свої вчинки не збираюся!

Раян це промовляє так злісно, що і Алан, і Едван стоять мов вкопані. Вони нічого не можуть з ним вдіяти. Але цей хлопець влаштовує цирки не просто так. Схоже, в нього якась душевна рана.

— Досить на сьогодні. — мовив Едван і гукнув охоронця: — Стівене, відвези Раяна в його кімнату.

Чоловік слухняно виконав прохання і вже за мить вони скрилися за дверима. А ми троє залишились на терасі, витріщаючись одне на одного.