Розділ 1

Сльози та потускнівше світло перегораючої лампочки заважають писати. На клаптику листка ламаним почерком я пишу прощальні слова мамі. Просто так піти я не можу, не хочу залишати її в невідомості. Мами ж мають хвилюватися за своїх дітей. Правда ж?

"Дякую тобі за те, що забрала моє дитинство, залишайся зі своїм... Вибач, коли думаю про цього покидька, не можу підібрати нормальних слів. Якщо в тобі випадково пробудиться щось материнське, не вздумай мене шукати. Не треба. Я ж вже доросла, знаєш, що постояти за себе зможу. В мене все буде добре.Ти знову склала своє життя, як картковий будиночок. Я дуже рада, але дивися, щоб легенький вітерець його не зруйнував."
Адель.

Я ще довго вагалася, чи залишати цю безглузду записку. Але думка, що вона хоч якось може вплинути на неї, мене підбадьорила. 
Швидко збираю свої речі, через хаос в моїй кімнаті не можу знайти татове фото. Єдине фото, яке вона зберегла. Через свою необережність, розбиваю ангелика, якого мені подарувала тітка – людина, за якою я буду сумувати. Через марні пів години пошуків мене охоплює розчарування, я запізнюсь на свій рейс.

— Ууфф... — нервово видихаю. — Де ж вона може бути. Де?!

Потрібно здатися, часу майже не лишилося. Одною рукою беру сумку, а іншою записку. Останній раз глянула на свою кімнату, виходжу. Прямую в коридор, одразу беру мамину сумку і кладу в неї записку. Все. Тепер мене ніщо тут не тримає. Хоч всередині все кипить, але я рада, що пішла на цей крок. На вулиці вже зачекалося таксі. Швидко сідаю в машину, думками прощаючись з Лондоном. Попереду важкий переліт в Бостон. На це я ледь не витратила всі свої гроші, але нічого. Надіюся, по прибутті швидко знайду роботу і життя повернеться в нормальне русло. Через шторм моїх думок, я й не помітила як ми приїхали в аеропорт. Потрібно поспішати, адже за шість хвилин мій літак. Я швидко розраховуюся з водієм і стрімголов біжу в середину аеропорту. Перевіряють документи останніх людей, не можу повірити, що встигла. Захекано підходжу до привітної жіночки, яка бере мій паспорт і білет, а потім чоловік перевіряє мою сумку. Після всього огляду я нарешті опинилася в літаку. Швидко знаходжу своє місце і сідаю біля милої бабусі. Це не перший мій переліт, але я так хвилююся. Дається в знаки моя фобія висоти.

— Хочеш? — Мовила бабуся, простягнувши коробочку з різноманітними цукерками.

— Дякую, але я не люблю солодке.

— Коли хвилююся, мені обов'язково потрібно з'їсти щось солодке. Все життя його люблю. — Жіночка посміхнулася. — Я теж в свій час боялася літати, але зараз мені байдуже.

— Мені немає чого втрачати. Але клята фобія... Я мушу здатися перед нею.

— Це природньо, мати якісь страхи. Головне знати як із ними боротися.

Розмовляючи з приємною бабусею, я й не помітила як ми злетіли. Страх кудись зник. Розумію, що давно просто так не розмовляла. Важко тримати все в собі. Я почала розказувати історію свого життя. Яка була щаслива, коли тато і мама були разом, коли ми ще були сім'єю... Розповіла навіть те, що з нами зробила мама, зрадивши батька. Потім жахлива аварія, після якої він помер. Вона, ніби нічого не сталося,  почала водити додому різних чоловіків. У вісім років моє дитинство перетворилося на жахіття. І винна в цьому моя мама. Я не хочу тримати на неї злоби. І не тримаю, але всередині мене живе меленька дівчинка, яка дуже ображена на маму і на весь світ.

— Знаєш, Адель, ти дуже сильна дівчина. Але, може, тебе переповнили емоції і ти зробила вчинок за який потім можеш шкодувати.

— Пані Елі, я багато думала про це. І зараз впевнена, що не хочу повертатися.

— Хай тобі щастить. В Бостоні в тебе є вже одна знайома, пам'ятай, — вона простягнула мені свою візитівку. — Дзвони, якщо буде потрібна допомога. Або просто, якщо захочеш побалакати.

— Дякую вам. І за розмову також.

— А ось і посадка. Бачиш, коли є з ким побалакати не дуже страшно, правда? — Вона посміхнулася. — На мене чекає внук, а тебе ніхто не зустріне?

— Не хвилюйтеся, в мене є подруга в Бостоні, яка чекатиме в гуртожитку. В кімнаті є місце для мене.

Ми виходимо з аеропорту, дуже багато людей. Бачу як пані Елі ощасливлено летить в обійми до свого внука. А я посміхаюся від цієї милої картини. На вулиці так чудово, не можу надихатись свіжим повітрям. Якась година і я опинилася в гуртожитку, в своєї давньої подруги Бетті. Знайшовши кімнату з номером п'ятнадцять, стукаю і одразу ж відчиняю двері. На жаль,  сюрприз не вдастся зробити, бо подруги десь немає. Сівши на вільне ліжко, яке, напевно, моє, я вирішую її почекати. Та сон непомітно підкрався, перемігши мене. Я прокинулась з відчуттям, що наді мною хтось стоїть. Розплющивши очі, побачила кароокого блондина, який був зовсім близько і з цікавістю витріщався на мене.

— Як спалося, прекрасна незнайомко?

Як він мене налякав. Я швидко зірвалася з ліжка, стараючись не показувати свого здивування.

— Не твоє діло!

Хто він взагалі? І що тут робить?!

— Яка ти не ввічлива. Мені вуха порізала своїм британським акцентом, хоча голос в тебе гарний.

Як тільки я приготувала кілька ласкавих словечок для цього пихатого бовдура, увійшла Бетті.

— Адель! — Накинувшись на мене з обіймами, закричала дівчина. — Чому не сказала, що сьогодні приїдеш? Я чекала на тебе завтра.

— Ти б почала готуватися, як любиш, а мені цього не треба.

— Ах ти, яка потайна. До речі, Алекс, це Адель – моя давня подруга.

— Оох, ми вже встигли трішки
поговорити. Вона така гаряча, бойова. Якби не ти, я б пожалів, що залишився з нею на одинці. А то вона б мені ще надавала на горіхи.

Я відвернулася, не бажаючи слухати басні цього блондина.

— Тоді добре, що я прийшла вчасно, бо ти мені ще потрібен. — Бетті похлопала Алекса по плечу і звернулася до мене: — До речі, Алекс мій кузен. Він трохи зі своїми тарганами в голові, але з ним ніколи не буває нудно.