Ті, хто загубились між втіленнями

Арима вийшла з Поля, не залишаючи його.

Бо воно — не місце, а стан. І той, хто торкнувся істини,

носить її з собою, як світло в очах.

У Центрі Яри був зал, схожий на простір сну.

Там збиралися ті, кого не могли відразу направити далі.

Душі, що застрягли — не від злого,

а від надто глибокого болю,

від любові, яку не змогли прожити до кінця.

Вона увійшла. М’яко, не торкаючись тіл — лише енергій.

Душі здригались — не від страху, а від відчуття,

що хтось бачить їх справжніми.

У центрі — хлопець. Молоде поле.

Його аура миготіла фрагментами:

вибух, руїни, пісня, і… очі жінки, яку він не встиг назвати своєю.

— Тебе звати Леон, — сказала Арима, не питаючи.

— Твоє ім’я ще звучить в її серці.

— Я не хотів іти. Я боявся, що якщо піду — вона забуде мене.

— А якщо залишишся тут — забудеш себе ти, — м’яко відповіла вона.

Хлопець тримав у руках уламок часу.

Він був схожий на лист, що не дійшов.

— Я не встиг їй сказати… що люблю.

— Ти сказав. Просто не словами.

Вона знає. Вона тримає твою сорочку на подушці щовечора… і шепоче твоє ім’я, навіть коли спить.

Леон уперше заплакав — не болем, а полегшенням.

Його аура стала цілісною. Поле затремтіло.

— Тепер ти можеш іти. І повернутись, коли будеш готовий. Але вже з памʼяттю про те, що любов — не закінчується смертю.

— А вона? Вона буде щаслива?

— Так. Бо коли душа, яку ми любили, зцілена — наша душа теж починає зцілюватись.

Леон зник — м’яко, як свічка, що не гасне, а перетворюється на світанок.

І Арима знала —

одна душа більше не загублена.