Розділ 13

Ула та Ісан рухались вздовж піщаних барханів й дрібної сухої пустельної рослинності. Минувши десяток кілометрів, вони вирішили зробити перепочинок. Гарячий вітер віяв зі сходу, піднімаючи пісок у повітря.  Вітер ставав сильнішим, що попереджало про неминучу  бурю, яка наближалася у їх бік. Це зовсім не тішило. 

Зробивши важкий вдих, вони переглянулися й піднялися. Швидко зібравши речі, хлопець з дівчиною пішли південніше, щоб буря оминула їх стороною. Йти через неї вони не ризикнули.

Пустеля здавалася, як і раніше, неживою, але тепер їм точно було відомо, що це точно не так. Здалеку вони вже легко помічали кістки мертвих тварин, які, насправді, були ховаючимися у засідці комахами. Улу тішило, що якщо не підходити до них близько, вони не вилазили зі своїх укриттів.

Ісан, дивлячись на все, що його оточувало, радів, що перед ними відкритий цілий світ. Ось тільки, як і всі, хлопець розраховував на дещо інше. Кілька мирних місяців відродили надію на те, що все ще може налагодитись. І ось вони знову в дорозі.

Як же добре було в Фірре. Місто дуже швидко розвивалося, будувалися будинки, діти починали вчитися й просто насолоджуватись життям. Ман, як і раніше, ходив насторожі, а Кора вічно проводила інструктажі по будь-яким приводам.

Жінка не могла не думати, про минулу свою помилку. Вона сильно схудла й погано спала. Постійні дозори, в яких Кора приймала участь на рівні з усіма, сильно її вимотували. Вночі в дозор, вдень перевірки й інші дрібні справи.

Ісан та Ула також приймали активну участь в цьому й допомагали всім, чим могли. Вони плели сітки для рибальства, долучалися до будівництва, а останнім часом, після нічних змін, допомагали на городах. Вся ця робота приносила радість, але, при цьому, вони були дуже втомленими. Та їм було все одно! Навколо них з’являлися обриси справжнього міста. Це неймовірне відчуття – бути причетними до чогось подібного!

– Буря відходить на схід, може ми також трохи посунемось? Або дочекаємось, коли вона скінчиться? – запитала дівчина.
– Згоден, давай підемо трохи лівіше, – Ісан замислився й зупинився. Хлопець дивився на відблиск Фірре. – Я б дуже хотів зараз дізнатися, чи все там добре.
– Вважаю, що все добре, але я теж хотіла знати напевно. Сподіваюсь, коли повернеться Уна, вона зробить і нам браслети.
– А де твій зараз?
– Залишився у кімнаті. Нема сенсу носити його з собою.
– Мені не звично без нього, хоча він і не працює, – Ісан подивився на браслет, якій здавалося зроблений із скла.

Прискорившись, вони побігли вперед. Десь там, біля Сва-Сед, їх чекала дитина, яка хоча й виживала ці місці сама, але все одно потребувала їх. Думаючи про цю ситуацію, Ула не могла повірити, що хтось міг виживати самотужки в такому місці. Тим більше – дитина. За кожним рогом чекала небезпека, особливо, якщо бути неуважним.  Коли вони потрапили в піщане місто Ба-Су, жоден, окрім Мадже, не відчув небезпеку. Які ж вони були самонадіяні. Але Адаір змінив це. Більше жоден не сподівався, що життя буде таким легким, як колись.

Хлопець з дівчиною рухались все далі й далі, віддаляючись від Фірре. Через три дні тільки легке сяйво давало зрозуміти, де їх новий дім. Але на шостий день відблиск корабеля повністю зник.  Коли вони дійшли до гострих скель, які бергоніани називали гора Дііс, вони змогли зупинитися на ночівлю.

Сонце засвітило небокрай рожевою загравою. Вони звісили ноги, що гуділи від втоми, зі скелі на якій влаштували відпочинок, й дивилися на захід Едал. На небі не залишилося жодної хмарки після нещодавньої бурі. Краса цього місця вражала, а життя, яке тут вирувало, наводило на багато думок. 

Кілька років тому з Уна-Ре була відправлена експедиція. Їх місія була в пошуках нових сплавів та елементів, які посприяють покращенню технологій. На той момент всі думали, що одного дня Уна-Ре буде очищена, земля відновиться й її заселять ті види, що встигли зберегти унарійці. Якби все так і сталося, то вони могли спостерігати такі самі пейзажі на своїй планеті. Тільки цьому не судилося статися. В будь-якому випадку, це вже у минулому. Корабель Сва-Сед все ще був повний ембріонами всіх видів тварин Уна-Ре, тому шанс лишався. Тільки жоден не погодиться заселяти нові види, з їх планети, на й так різноманітному Адаірі. Хотілося, щоб і ті тварини мали шанс на життя, але цього точно не станеться у найближчому майбутньому.

Втомлена за шість днів бігу, Ула вмостилася на все ще теплій поверхні скелі й закрила очі. Ісан недалеко від неї зробив те саме. Після швидкої вечері, вони одразу заснули. Їх сон був міцним, тому хлопець та дівчина не почули, що відбувалося зовсім поруч.

У цю ніч місяць був повний й з-під землі на поверхню виринуло щось неймовірне. Воно повільно повзло серед менших родичів свого виду, а ті одразу розступалися, даючи Йому дорогу. Яскраво-мідна луска, чотири темно-червоних ока з коричневими прожилками й чорною зіницею. Пласка довга морда розширювалась біля передньої пари очей у великий закруглений капюшон.  На кінчику хвосту не було трищітки, як у інщих змій. Він закінчувався двома гострими шипами. Повільно добравшись до скупчення самиць, змій підняв голову на три метри над землею й зашипів. Ті одразу завмерли в очікуванні, кого з них він вибере собі у пару.

Самець обдивився кожну з них, обрав найкрупнішу й наблизив до неї свою голову. Вона тихо зашипіла, підкорюючись його волі й вже через мить вони разом зникли під піском.

Якби унарійці запитали бергоніан про цього змія, навряд чи хтось зміг щось розповісти. Подібні створіння тепер зустрічалися вкрай рідко, а якщо його зустріти, то пережити таку зустріч було просто неможливо. У стародавніх переказах їх було значно більше, але з часом вони почали вимирати. У самі суворі роки їм просто не було, що їсти, тому залишився останній представник виду. Більш дрібні змії, якщо їх порівнювати з ним, змогли пристосуватися й повністю підкорити пустелю, поки останній древній змій знаходився у сплячці. Він дійсно був останнім королем цих пісків.