Розділ 12

Ранок нового дня здавався прекрасним. Сонце зійшло над небокраєм, забираючи чорні хмари на північ. Як-Хаф посміхнувся й потягнувся. Всю ніч він пролежав недалеко від Ави та Оді. Він вже  чітко чув їх. Емоції, які вони відчували, були різними. Переляк, тривога, радість. Інколи їх серцебиття прискорювалось, про це одразу говорила Уна, а інколи уповільнювалось до ледь чутного. Як-Хаф думав, що їм сняться сни й він мав рацію.

Ще шість днів пройшли з тієї миті, як вони зупинилися на перепочинок. Оболонка стала ще темнішою, наблизившись вже до темно синього кольору. Уна, перевіряючи стан дівчат, говорила, що їх клітини чудово уживаються так, як вона їх спрямувала. Це тішило Як-Хафа, бо це означало, що вони будуть жити.

Торо тішило, що скоро Оді прокинеться. Тоді, він сподівався, вони зможуть рушити вперед. Бо згадуючи, що казав Мадже про довгі зупинки, хлопець розумів, він говорив про Кі-Но. Знаючи про метеори, батько ніколи не полише шукати спосіб їх отримати. 

Та зараз, головне було нарешті заспокоїтися! Останні події залишили на Торо величезний відбиток. Батько покинув його на вірну смерть, а в Ноа… Він справді повірив, що його там приймуть. Як же він помилявся! Що буде, якщо і Он-Сі зроблять те саме? Зараз скажуть: “Ти один з нас Торо!”, а наступної миті всадять ножа в спину. 

“Я більше не можу бути безпорадним. Просто не можу.” Міркував хлопець. Його погляд впав на Оді. Лише вона справді думала про нього, стала його другом. Якби не вона, Торо все ще сидів в холодних печерах Ноа. Якби не вона, Ава не пішла на ризик рятувати і його. Подумки він пообіцяв, що завжди буде оберігати Оді. Торо нарешті стало трохи легче. 

Кокони на перший погляд здавалися слизькими, але якщо до них доторкнутися, видавалися гладкими, немов шкіра. Такі жахливі на перший погляд, відразливі, викликали жах у тих, хто не знав, що це таке. Вони відбивали світло, що пробивалося через щільне листя чорних дерев. Форсі важко було сприймати те, що відбувалося, але тепер це було їх життя.

– Ви відчуваєте? – запитав Як-Хаф. Його голос був раптовим, бо довгий час вони сиділи в тиші. Стільки днів на одному місці дали можливість обговорити все, що тільки хотілося, тому останні дні вони жили в очікуванні. Уна одразу закрила очі й принюхалась до легкого ранкового вітерця. 
– Ні, а ти Алхуз? – дівчина перевела на нього погляд. Ду-ха заперечливо гиркнув. – Поясни, щоб було зрозуміло, що шукати.
– Думаю, це можу вловити тільки я, – Як-Хаф закрив очі на прикладі молодшої сестри й зробив те саме, коли знаходився у печерах Ноа. Тільки йому одному помітна хвиля енергії, вийшла з нього й поширилась на кілька кілометрів в сторони, а потім повернулася назад. Близько двадцяти вогників, що швидко рухались, знайшлися миттєво. – Двадцять людей пройдуть повз нас. Вони дуже швидко наближаються.
– Вони ворожі? – уточнила Форса.
– Це люди мого батька, я впевнений! 
– Я відчуваю злість і ще якийсь дивний запах…Схоже на… – Як-Хаф замислився, – Схоже на скошену траву або дощ. Здається це запах нетерпіння.
– Дивно, як ти це описуєш. Й дивно, що у емоцій є запахи, – сказала Уна. Хоча брат розповідав вже про свої відчуття, все одно це здавалося нереальним. – Я піду на розвідку. Алхуз, залишся тут. – Ду-ха незадоволено загарчав, але з місця не зрушив. – Я дізнаюся, скільки в нас є часу й повернуся. Ви, поки що, сховайте Аву та Оді.
– Зробимо, – одразу відповів брат й почав шукати те, чим можна приховати кокони від сторонніх очей.

Уна скинула плащ, поклала його поруч із своїм спальним місцем й зняла чоботи. Форса та Як-Хаф почали помічати, що вона все менше й менше почала їх носити. Молодша сестра розбіглась, підстрибнула й ухопилася за гілку, що росла в чотирьох метрах над її головою. Лекго застрибнувши на неї, вона, тримаючи рівновагу, пройшлась по ній й піднялася ще вище, повністю зникнувши з їх очей.

– Якби в мене була сила, як у Зіона, я б сховав їх під ілюзією місцевості. 
– Ми й так зможемо це зробити, – посміхнулася Форса й почала обережно зрізати мох з каменю поблизу.
– Сподіваюсь, у нас достатньо часу. – Сказав Торо і теж почав шукати те, чим можна приховати Онера. 
– Сподіваємось. – Форса глянула на брата, на Торо й Алхуза. Дівчина справді вірила, що в них все вийде. 

Робота кипіла, те каміння й дерева, що залишалися пустими, Форса трохи підсушувала й змітала залишки рослин, щоб сховати те, що вони робили. Алхуза ходив недалеко від них й дослухався до кожного шороху. Його шерсть стала майже чорна, але на сонці був помітний бурий відлив. Як-Хаф вважав його одним з найдивовижніших створінь, яких він зустрічав у своєму житті.

Через п’ятнадцять хвилин повернулася Уна. Навіть ду-ха здивувався, коли вона зістрибнула з дерева, що розкинуло своє широке гілля поруч з ними. Безшумно приземлившись, дівчина з тривогою подивилася на своїх близьких.

– Вони будуть тут менше ніж за годину. Пересуваються й дійсно дуже швидко. Мені здається, вони на флаерах. – Її слова підтверджували раніше сказане Торо, це були люди Кі-Но. Те, що вони використовували флаєри, говорило лише про одне, – Я не знаю, як вони вийшли на наш слід, але Торо…Ти був правий. Ймовірно, вони не нападали лише через те, що шукали метеори. 
– Сподіваюся, у вас немає їх з собою. – Посміхнувся хлопець. – Не хочеться щоб у битві, щось пішло не так і вони отримали їх. 
– Так, не хочеться. – Уна нервово глянула на сестру. 
– Давайте сховаємо Аву та Оді й, мабуть, тимчасово перебудемо на верхніх гілках. – перевела тему Форса. 
– Ми не можемо залишити їх тут самих, – обурився брат.
– Я згодний з Як-Хафом. – підтримав його Торо. 
– Ми будемо поруч, просто вище. Якщо щось піде не так, я не залишусь у стороні. – Твердо сказала Форса.
– Як і я, – підтвердила Уна й звернулася до Алхуза, – Тобі краще піти на деякий час. Коли тут буде безпечно, я тебе покличу. Обіцяю.

Ду-ха висказав категоричну відмову від її слів, але дівчина заговорила з ним на їх мові. Неохоче йому прийшлося визнати її аргументи. Незадоволено загарчав, Алхуз побіг у західну частину лісу.