Розділ 8

Як-Хаф сидів на самоті й був радий, що його залишили у спокою. Старша сестра Ави була жорстока. Агесія била його годинами, а коли їй набридало, старанно наносила удар ногою в обличчя, щоб він втратив свідомість й уходила. Потім вона знову поверталась й повторювала все з самого початку. Хлопець не розумів, за що вона знущається над ним. 

Останні кілька годин, що його тішило, ніхто до нього не заходив. Спусточуюча тиша, не вважаючи дзвону в голові, оточила його. Темрява стояла перед очима як і раніше, а голод важко було описати. Як-Хаф не пам’ятав, коли він їв в останній раз і, тим більше, пив. Навкруги була тільки солона вода, про прісну йому залишалося тільки мріяти.

Сила неначе покинула його, єдине, що він зараз відчував, це свою безпорадність. Це змушувало Як-Хафа хвилюватися, але потім він пригадав, що в ті дні, коли він був із Авою, було те ж саме. Жодних чужих почуттів, емоцій, тільки порожнеча. 

Притулившись до скелі, хлопець зосередився. Його сила – емоції, які він накопичував й міг використовувати за своїм бажанням. Витоки зеленої енергії, підтримка свого стану. Він не відчував голод, а рани швидко загоювались. Тільки не зараз. Наразі Як-Хаф був виснажений. 

Розмірковуючи над тим, як Ава ховала від нього свої емоції, Як-Хаф шукав рішення. Не може бути такого, щоб він не зміг пробитися через бар’єр, який побудували онера. 

Як-Хаф провів рукою по пухнастим листям, які росли прямо під його ногами й по всім скелям навкруги. Воно було вологе, але приємне на дотик. Зосередившись, хлопець зробив глибокий вдих. Дослухаючись до ритму свого серця, він продовжував дихати рівно. Його пульс заспокоївся, а дихання вирівнялося. Як-Хаф відкрив очі й спробував потягнутися до того, хто був так далеко від нього і теж страждав.

Відчай, що він помре у цих печерах, почав накривати його. Відкинувши його геть, хлопець старанно тримав себе у руках.

–– Я вірю у себе. Тихо. Спокійно. Все вийде, –– прошепотів він.

Світло, неначе сірник у темряві, стало для нього першим відгуком. Біль когось, так схожого на нього, відчувся наче свій власний. Він був вже набагато ближче ніж тоді, він рухався до нього? Тихій шепіт почувся у його голові, та він не міг розібрати жодного слова.  Зараз це було не важливо, зовсім не важливо. Вдихнувши, Як-Хаф зміг піднятися. Кілька порізів затягнулися, а відчуття голоду почало слабшати. Знову з’явився спалах, потім ще й ще, темрява перед очима почала танути. Недарма йому довелося покинути Фірре, бо навіть онера, тепер були в небезпеці. 

Перше, що йому вдалося розгледіти, це світло, яке випромінювалось від люмінесцентних водоростей у стінах. Все інше, як і раніше, було розмитим. Але вже намічався прогрес!

–– Тобі стає краще, так? –– почув він тихий голос праворуч. Тремтіння пройшло по тілу. Як-Хаф не хотів, щоб його знову били, коли він не міг дати відсіч й був у такому стані. Жоден не хоче бути немічним.
–– Агесія? –– намагаючись тримати свою лють при собі, запитав він.
–– Ні, моє ім’я Адаіль.
–– Ти покличеш когось, щоб вони мене знову побили?
–– Ні, –– дівчина зітхнула й присіла на один з каменів поруч з ним. –– Я тут, щоб поговорити з тобою. Раніше такої можливості не було.
–– Навіщо тобі це? Хіба ви не хочете вбити мене?
–– Я ні. Мені здається, ворожнеча між нашими родина втратила будь-який сенс.
–– Я не розумію тебе. Наші родини не мали можливості колись зустрічатися, тим більше ворогувати.
–– Як-Хаф Он-Сі…
–– Звідки ви знаєте ім’я нашого роду? –– нервово запитав хлопець.
–– Колись давно ваші пращури зробили дещо, що важко описати словами. Думаю, що скоро прийде Ава й забере тебе звідти. Не пручайся й йди. Вона все роскаже тобі сама, не думаю, що мені варто це робити.
–– Про що ти кажеш? Чому не можна сказати прямо зараз, все як є?
–– Ава відповість тобі й на це питання також. Зараз хочу запитати тебе дещо.
–– Гаразд, –– Як-Хаф знову присів на вологий пісок.
–– Скажи, чому ви тут?
–– Уна-Ре загинув. Ми дуже довго намагалися відновити планету й мій брат, Мадже, наближався до цього кожного дня. Не віриться, що потрібно згадувати про це, –– хлопець закрив очі руками, –– нас зрадив представник південних земель. Дізнавшись, що наближається метеоритний дощ, який може пройти крізь наши бар’єри. Він приховав це всіма силами. Серед нас були його люди, які засліпили датчики й підчищали дані. Ми дізналися про це, менше ніж за годину до катастрофи. Кі-Но втік раніше, щоб не загинути, а інших людей залишив помирати. Мадже дізнався про це й ми встигли врятувати деяких й полетіти, а планету роскололо, неначе горіх. Це було жахливо.
–– Ви були несправедливі до людей, що Кі-Но вирішив повстати?
–– Ні, я пам’ятаю, що все було чудово. Ми наближалися до прориву, який мав відновити планету! Всі працювали й у нас було все. Не було голоду, хвороб. Тільки мир, достаток й свобода вибору. Багато хто мандрував, вчилися й займалися саморозвитком. Я не пам’ятаю жодних сварок або недомовленостей. Все було чудово. –– Як-Хаф спробував роздивитися силует дівчини, –– Я дуже сумую за усим цим.
–– Дякую за щирість.
–– Навіщо тобі знати це?
–– Було цікаво, ось і все. Я йду. У Ави своє завдання, в мене своє. Бажаю удачі у втечі, –– Як-Хаф не побачив, але Ада дружньо посміхнулась йому на прощання.

Дівчина піднялась й пішла до тунелю. Вона обернулася наостанок й подумки попрощалася із своєю молодшою сестрою. Ада розуміла, сестра не впустить можливість, яка, неначе диво, увірвалася в її нудне життя. Одразу за рогом її чекав Торо. 

Хлопець знову залишився сам. Коли Адаіль була поруч, Як-Хаф вільно зчитував приховані нею емоції, тому йому ставало краще. Енергія зцілювала його рани, вгамувала голод й повільно відновлювала зір. Коли, нарешті, він повністю прийшов у норму, а емоції продовжували вливатися у нього, хлопець подумки поставив блок. Потоки перервалися, дихати знову стало вільно. 

Дивно, але тільки пройшовши через це, він зрозумів, як контролювати дар. Прийняти та візуалізувати. Задоволений собою, Як-Хаф присів до стіни й став чекати. Йому не хотілося, щоб хтось побачив його повним сил, тому хлопець обперся спиною до скелі й закрив очі.
Уявивши, як його дар виходить та розповсюджується, він доторкнувся до мокрого піску. Відчуття одразу загострилися й енергія вийшла назовні. Світло ставало яскравішим, поки різко не згасло.