Розділ 7

Форса, Уна та Алхуз зупинилися біля тієї самої скелі, про яку казала Ава. Дівчини ніде поруч не було, тому, поки в них був час, Уна роздивлялася все навкруги. Все ще розбурханий океан, вражав своєю силою, а скелі наводили на думки про щось велике.

Ніч була важкою. Вітер завивав над їхніми головами, а злива була неймовірно сильною. Вони промокли й не могли розвести багаття. Алхуз був незадоволений більше за всіх. Ду-ха повільно йшов біля Уни й весь час видавай якісь, зрозумілі тільки їм, звуки, що дивувало Форсу. Таке дивне явище. Хоча, усі вони тепер стали інакшими. 

Ближче до вечора, коли вони, змерзлі, не могли втамувати тремтіння, на скелі почувся тихий сміх. Уна та Алхуз перші почули його, а потім й Форса.

–– Привіт, –– посміхнулась дівчина, –– мабуть шукала я саме вас! –– не чекаючи запрошення, вона стрибнула вниз й приземлилась у кількох метрах від них. –– Не уявляєте, як важко вийти з міста! Я ніколи не виходила сама й, тим більше, на берег! Тут так незвично! Вам що, холодно? А мені не буває холодно. Я вважаю, всі онера такі. Наприклад, бергоніани надають перевагу теплому клімату, хоча є й такі, що живуть за Чорними горами, але вам краще з ними не зустрічатися. Нещодавно моя бабуся приймала посла звідти…

–– Хто ти така? –– перервала дівчину Форса.
–– О! Моє ім’я Оданія, мене відправила до вас Ава, щоб передати повідомлення.
–– Що за повідомлення? –– посміхнулася Уна. Її потішило, що молода онера настільки невимушено себе поводить.
–– Вона сказала наступне, –– Оді театрально відкашлялась, зробила реверанс, приклала руку до серця й промовила, –– Форса, зроби неймовірну виставу, щоб відволікти воїнів Онера й мою сестру Агесію, щоб я змогла витягнути Як-Хафа і друга Оді! Бережіться голоса, це потужна зброя!
–– Це легко, коли починати?
–– Коли я піду, а ти коли думала? –– засміялася Оді. –– Невже це ду-ха? Я чула про них! Можна погладити?
–– Ти ніколи їх не бачила? - здивувалася Уна.
–– Звісно ні! Голосам не дозволено залишати Ноа. Хоча Ава порушила правило, може й я колись зможу.
–– Зрозуміло… –– Уна перевела погляд на Алхуза, –– він не проти.
 
Оданія засяяла від щастя й підійшла до тварини. Спочатку вона доторкнулася до його носа, посміхнулася, потім погладила по голові, а вже через кілька секунд дівчина тримала його у своїх обіймах. До загального подиву, Алхуз замурчав.

–– Дякую, це було варто відчути! –– дівчина подивилась на сестер. –– Мені вже час. Сподіваюся, колись побачимось. –– та,  так само, як Ава, в мить зникла серед скель.
–– Ну, що, сестро, ти готова? –– запитала Форса, а в самої вже світилися очі.
–– Завжди, –– підтвердила Уна. Її зуби витягнулися, а очі стали криваво-червоні з чорним обідком.

Попросивши Алхуза чекати біля краю лісу, дівчата перебралися через полосу гострих, немов лезо, скель й зупинилися на березі. Уна, скинувши чоботи, одразу ж зайшла в холодну воду. Відчуття були приємними, а по шкіри побігли мурахи. Старша сестра обережно підійшла до межі хвиль й дивилась в далечінь, зосереджено слідкуючи за кожною хвилею.
  
Кілька хвилин нічого не відбувалося, але тут Форса витягнула гострий меч, розрізала їм лінію в повітрі й вказала напрям попереду. Уна подивилася у вказаний бік й помітила кількох онера, які дивилися на них, не ховаючи своєї присутності.

Дівчина зосередилась й зловила погляд одного з них. З її рота почулося шипіння, яке Форса не змогла зрозуміти. Уна продовжувала щирити зуби й видавати той самий звук, коли один з них здивовано кліпнув й відповів їй так само.

–– Ми прийшли по нашого брата, –– голосно заявила Уна.

Онера щезли під водою, залишивши тільки піну на тому місці, де щойно знаходились. Сестри переглянулися й стали чекати.

–– Що це було? –– не стрималась Форса.
–– Я не знаю, важко пояснити.
–– Це те ж саме, коли ти говориш з Алхузом?
–– Так, –– Уна замислилась, –– дивно все це.
     
Берег оточував спокій й неймовірна краса. Хвилі приходили й відступали, залишаючи за собою дивної краси мушлі. Форса підняла одну з них й приклала до вуха. Почувши шум океану, дівчина посміхнулася, зробила глибокий вдих та поклала мушлю у рюкзак, що висів у неї за спиною.

–– Це для Саті?
–– Так, думаю, йому сподобається. Він все життя прожив у глибинах океанів.
   
Вдалині на поверхні води з’явилася чиясь голова. Хтось наближався з великою швидкістю до самого берега. Через мить із води вийшла висока жінка, поруч з нею шли кілька онера. Сестри одразу зрозуміли – це Агесія. Одягнена у все чорне, як і її воїни, вона повільно йшла по мокрому піску своїми блідими ногами. Сині вени виднілися через тонку, наче прозору шкіру.  Воїни тримали щити та списи. Уна знову відчула дивний запах, що йшов від жінки. Солодкий, немов теплий мед, але сильно віддавав морською сіллю, саме такий, як від Ави. Інші пахли звичайною солоною водою. Це здалося дивним, але потім до Уни прийшло розуміння.

–– І хто це тут прийшов? Покидьки Он-Сі?
–– Зазвичай, спочатку потрібно представлятися, а потім вже починати розмову, –– грізно зауважила Форса, її меч все ще був у неї в руці.
–– Моє ім’я Агесія, Другий Голос, а ваші мені знати не обов’язково, –– жінка з огидою плюнула на пісок.
–– Ми прийшли за братом. Віддайте нам його й ми підемо із миром, –– ставши з правого боку від Форси, сказала Уна.
–– Ваш брат належить нам. Він буде принесений мною у жертву Першому Голосу, Богині Океанів та Морів, Вічній Одаліс Онера.
–– Чому ви обрали його своєю жертвою? –– із щирою цікавістю запитала Уна, Форса перевела погляд на сестру.
–– Усі Он-Сі будуть принесені в жертву. Така воля Першого Голосу. Вас чекає доля вашого брата! –– закричала жінка.
–– Але чому? Чим ми заслужили це? –– питання Уни застало Агесію зненацька.
–– Досить розмов, схопити вбивць! –– знову закричала жінка.
–– Про що ти кажеш? Ми ніякі не вбивці! –– обурилася Форса.