Розділ 6

Опинившись у воді, Ава швидко попливла вздовж берега прямо до Чорних гір. У неї було всього три дні, щоб зробити те, що вона замислила. Якщо Форса все не зіпсує своєю нетерплячкою, вони легко зможуть сховатися у чорному лісі. Завдання стояло важке, бо Агесія вже була у Ноа й встигла розповісти матері безліч її власних висновків. Це грало не на її користь, та Аві було байдуже. Головне – врятувати Як-Хафа, бо онера завжди жорстоко знищували всіх своїх ворогів без виключення. Хлопець нічого їм не зробив, але  матері це було байдуже. Він – Он-Сі, а це означало, що він має заплатити за те, що зробили його пращури.

Одаліс, матір Ави, була найдобрішим створінням. До неї приходили за порадою й захоплювалися її мудрістю. Все змінилося в одну мить. Смерть прийшла за ними й хотіла забрати їх життя. Натанель, їх батько, загинув, захищаючи родину. Той день змінив все. Доброти не залишилося, тепер з ними був хтось інший. Дехто чужий, хто не міг ділитись теплом, яке раніше оповивало все й всіх навкруги.

Їх родина змінилася, стала більш пильна й згубила довіру до інших. Після трагедії їх залишилося четверо. Чотири голоси Онера. Перший, їх матір Одаліс, найперший та найголосніший. Королева всіх вод та глибин. Найсильніша з голосів.

Агесія, старша сестра, була не менш сильна за матір. Люта воїтелька, керувала охороною і обороною міста. Її воїни постійно несли варту, щоб ніхто не міг застати онера зненацька. Жінка постійно пересувалася океанами, щоб надійно убезпечити кожне місто онера. Її донька, Оданія, що одного дня має стати королевою Ноа й усіх онера, зовсім не була схожою на свою матір. М’яка, ніжна та весела дівчина вела, на перший погляд, безтурботне спокійне життя. Але більш стамотньої істоти, було важко й шукати. Замкнена в столиці, вона жодного разу не випливала за його межі. Її весь час оберігали від будь-яких негараздів, то ж вона навіть ніколи по справжньому не жила. З самого дитинства Агесія вчила Оданію битися, але дівчині це не подобалося, тому вона майже увесь час проводила з Авою або Адаіль. А коли Ава покинула Ноа, в неї залишилася лише Адаіль і бабуся. Королева обожнювала онуку, але рідко проявляла свою любов. 

Середня сестра завжди знаходилася поміж двох вогнів. Коли Ава й Агесія сварилися, саме вона їх мирила. Звісно, спочатку їй доводилось говорити з кожною окремо. Це завжди давало свій результат. Але в останній раз дівчина нічим не змогла зарадити.

Ава не любила постійний контроль, а Агесія тиснула на неї, не давала нічого робити самостійно. Не давала нікуди піти без супроводу, всі особисті кордони порушувались, Ава не мала права на будь-які таємниці, неначе дівчина весь час потребувала допомоги або спасіння.

Адаіль розуміла це, всупереч іншим. Сестра завжди залишалась для Ави вірним другом. Інколи їй здавалося, що Ада шкодує про прийняте рішення й бажає піти з родини. Ава не могла судити її за це. Вони були дорослі й хотіли насолоджуватися життям, а не ховатися у темряві океану. Але мати не дозволила б їм піти, тому Ава втекла й вже більше пʼятнадцяти років жила окремо від всіх. 

Все навкруги змінювалось. Тварини, рослини, планета. Онера жили, помирали, а чотири голоси залишалися незмінними. У їх жилах текло щось, що давало силу, швидкість, витримку й голос. Жоден з онера, окрім них, не мав такого дару. Ця здатність була і в Оданії, але дівчина ніколи не розвивала свій талант.  Настільки потужні хвилі звуків, що створювали вони, оглушали, позбавляли зору, дезорієнтували та вбивали. Жоден не міг впоратися з ними. Всі мешканці глибин вважали Чотири голоси божествами й поклонятися їм. 

Пригадуючи всі свої мандрівки, Аваліат пливла з неймовірною швидкістю, не дивлячись по сторонах. Вона стільки разів була тут, що могла добратися до міста із заплющеними очима. Кожна скеля, кожна хвиля були знайомі для неї. Пам’ять, наповнена всім, що вона хоча б раз бачила, допомагала орієнтуватися навіть у самих чорних глибинах.

Мідні піщинки вкривали все дно прозорого океану, а хвилі гуркотіли далеко зверху. Вони з великою швидкістю неслися до гострих скель й врізалися в них. Дрібні рибки ховалися серед водоростей, відчуваючи шторм.

Відчувши дещо велике у темряві обриву, дівчина подивилась в його бік. Акула, яку онера називали кархарос, прямувала до неї. У довжину тварина була не більше двадцяти метрів, гострі трикутні зуби, чотири ока, два попереду й два бо боках. На носі у кархароса виднівся цілий розсип чорних крапок. Ця чутлива зона допомагала їм відчувати електроімпульси своїх жертв. Довгі плавці, сильний хвіст, а по боках чорні переривчасті полоси. Над очима дівчина побачила невеличкі рогоподібні виступи. Мало хто був настільки ненажерливим, як вони.

Ава здивувалась, що кархарос настільки наблизився до берега. Зазвичай вони жили ближче до глибин. Дівчина застигла на місці, а коли акула була вже в декількох метрах від неї, різко відпливла у бік. Хижак промахнувся, але не збирався здаватися. Розвернувшись, він почав кружляти навколо неї, а потім раптово зник на глибині у самій темряві.

Дівчина знала, що це не кінець. Так і було. Акула попливла просто на неї, але Ава передбачала такий розвиток подій. Все ж вона не вперше у такій ситуації. Діставши із-за поясу тонкий ніж, дівчина приготувалася до оборони. Кархарос мчав на неї, вже смакуючи здобич. Варто йому було наблизитись ближче, Ава миттєво встромила лезо акулі у голову! Риба різко повернула ліворуч, щоб врятуватись, але вже було запізно. Ава міцно вхопилася ногами й лівою рукою за жорстку шкуру кархароса, а права тримала за ручку ножа. Тварина з величезною швидкістю понеслась у темряву.

Як тільки дівчина опинилась достатньо глибока, її шкіра почала світитися холодним світлом. Акула все швидше набирала швидкість, розрізаючи своїми плавцями воду. Легко підтягнувшись, Ава дістала з голови хижака ніж й встромила його знов трохи нижче. Потім ще раз і ще. Тварина почала сповільнюватися й уходити в бік.  Кров розповсюджувалась навколо них, це створювало нову небезпеку. На неї прийдуть інші й не тільки кархароси.