Розділ 4

Ранком, як і зазвичай, дівчину збудив Алхуз. Вставати зовсім не хотілося. Ду-Ха муркотів все сильніше, що спонукало її розплющити очі. Уна довго не могла заснути після розмови з Даном та Ловер, тому підйом був таким важким.

Алхуз все розумів, тільки їм все одно настав час йти. На мить Уні прийшла думка, що це не обов’язково і якщо вони проведуть ще кілька днів тут, всі будуть тільки раді. Вигадуючи причини залишитися, дівчина встала з ліжка. Подивившись на свій будинок, Уна в черговий раз з теплом подумала про всіх, кого вона зустріла в Ангані. Перше знайомство з ду-ха, поява у поселенні, а потім знайомство з брамарами. Це було неймовірно.

За кілька місяців, поки вони з Алхузом досліджували територію Ангану, вони зустріли багато ведмедів. Деякі брамари не хотіли переходити на інший бік річки, але Уні вдалося переконати їх. Були випадки, коли брамари, не помічаючи дівчини, неслися на Алхуза з усією їм властивою люттю, але дівчина випереджала їх.  Варто тільки було їм побачити Уну, вони в той самий час завмирали, переставали бити лапами по землі й гарчати у весь голос. Легкий дотик і питання вирішувалось. Вона багато про них дізналася, коли бачила їх спогади. Наприклад, як виглядають крижані пустелі і гірські хребти. Думаючи про це місце, дівчина ледь пересилила себе, щоб не піти туди. Суворі умови й бергоніани, які були страшніші за будь-яку живу істоту – ось ціна її допитливості. Вони були ще не готові до таких випробувань, принаймні, поки Алхуз ще не подорослішав. Дівчина боялася, що друг може постраждати у такій подорожі.

Тому, на початку, вони вирішили попрямувати до східних гір. Це стане чудовим тренуванням перед майбутніми мандрівками. Уна ще хотіла відвідати столицю Бергонії, але це пізніше. Між Нгарою та Королевою Грід відбувалось листування. Королева дізналася про Уну й інших подібних до неї й це викликало чималу зацікавленість. Окрім того, Грід бажала чим скоріше познайомитись з ними. Король Акке також чекав на їх візит у столицю, що не дивно. Уна просила попередити їх, що не всі унарійці добрі. Дівчину сильно турбувало те, що сталося біля Фірре. Нгара була згодна з нею. Тому, Ман вже почав вести диалог із Акке, а це означало, що королівська родина була в курсі всіх подій.

Із розмови з Форсою, Уна дізналася, що слідів Кі-Но та його людей так і не знайшли. Як і слідів Зіона. Окрім того, Мадже останнім часом закрився в собі й рідко виходить із своєї кімнати. Форса просила його допомоги, та брат весь час відмовляється. Згадуючи про це, Уна сумнівалася, що їй потрібно йти саме у гори. Можливо, їй краще піти до Фірре? Поведінка брата була підозріла.

– Алхуз, – ду-ха підійшов до неї ближче й уважно подивився у її очі, що світилися червоним. Між ними з’явилася такий звичний зв’язок. Кілька секунд й у дівчини у голові почали пролітати образи пустелі. – Напевно, ти правий. Ну що ж, нам знадобиться багато води, друже мій.
  
Ду-ха кивнув головою, погоджуючись.

– Ти точно підеш зі мною? Не впевнена, що дорога буде простою.
– Ууууу, – почула вона відповідь. – Агрррр.
– Добре, але якщо щось піде не так, я відправлю тебе назад в Анган, домовились?
– Ууууу.
– Тоді в путь.

Алхуз, не чекаючи дівчини, вибіг на вулицю, щоб попрощатися з іншими ду-ха, які прийняли його у своє суспільство.  Дитинчата стрибали навколо нього, намагаючись вхопити за довгий хвіст або вуха, та він не звертав на ці пустощі уваги. Для таких малюків це було звичною справою, тільки із віком ду-ха набували стриманності та спокою.    

Коли з прощанням було покінчено, дівчина вийшла з поселення й попрямувала на ту саму стежинку, по якій не так давно її супроводжували ду-ха. Зупинившись за скелями, де Уна слідкувала з братами за Анганом, вона дочекалась свого друга. Він прибіг через кілька секунд й далі вони пішли разом.

Вкритий білим снігом чорний ліс зустрів їх доброзичливо. Як і завжди, в ньому стояла тиша й спокій. Брамари більше не заходили сюди й місцевим мешканцям нічого не загрожувало. Яскраве червоно-багряне листя  оповивало стовбури й гілки, які тягнулися до самого неба. Гарді, їх вчитель в Ангані, казав, що коли зійде сніг, там вже будуть молоді стеблини. Вони швидко виростуть, бо в найближчий рік вся волога буде йти тільки до них, а найбільші дерева впадуть у сплячку. Половина лісу буде спати. Дан вже почав досліджувати цей процес, бо він був унікальним. 
   
Чим ближче Уна підходила до краю лісу, тим частіше почав з’являтися синій мох, вкритий інеєм. Він був таким собі вказівником напрямку у цьому лабіринті однакових стежинок серед могутніх велетнів.  Тільки вони пройшли останнє дерево, перед ними з’явився такий знайомий краєвид. Алхуз трохи загарчав, але побачивши спокій, з яким Уна зайшла у густі нетрі тростини, заспокоївся й пішов за нею. Їх оточила задуха, а земля була все така ж тепла. Дівчина із подивом доторкнулась до грунту. Здавалося те, що навколо зима, ніяким чином не хвилювала цю місцевість. Деякі ділянки були заповнені гарячою парою і Уна подумала, що десь поруч, від поверхні, протікає гаряче джерело.
    
Повільно просуваючись вперед, вони натрапили на кілька галявин без трави. Уна знала, для чого це робилось, але для ду-ха це було у новинку. Незважаючи на прохання поводитись тихо, Алхуз не міг себе стримати й періодично видавав голосні звуки. Дівчина знала, що друг нервується, бо відчуває, як і вона сама, що за ними вже давно спостерігають чиїсь хижі очі.
      
Повернувши трохи правіше, вона пішла у напрямку, який дуже добре пам’ятала. Уна була права. Через деякий час перед ними з’явилися ті, хто слідкував за ними здалеку. Величезного розміру птах закричав на ду-ха й вже скликала інших, що затаїлися за їх спинами, але, побачивши знайоме обличчя дівчини, змінив гнів на милість.

– Я ж казала, що навідаюсь до вас пізніше? А це мій друг, він під моїм захистом, – сказала дівчина. Та її голос не був схожий на звичний до нашого слуху. Це, скоріше, були крики такі самі, як ті, що видавала Моату, той самий птах.