Розділ 3

Пробудження було не найкращим. Як-Хафа пробивало тремтіння. Краплі дощу попали за комір, а злива навіть не думала вщухати. До його розчарування, Ави поруч не було. Хвилі піднімалися все вище, а вітер ставав сильнішим кожної миті.

Нічого не залишалося, крім того, як збиратися по гострим скелям та шукати укриття в лісі, який починався в трьохсот метрах від берегу. Та він залишив цю думку. Хлопець не хотів йти далеко, бо тоді Ава не зможе його знайти. Тому він вирішив залишатись на місці та чекати на свою подругу.

Дівчина, сховавшись між хвиль, ледь утримувалась на одному місці. Вона спостерігала за хлопцем здалеку, не наважуючись підійти блище. В словах сестри був здоровий глузд. Якщо про Як-Хафа дізнається її сімʼя, то його смерть буде дуже повільною й болючою. Мати й старша сестра не дадуть спокою нікому з Он-Сі. Не мало значення, що це зовсім інші люди – вони все одно мали померти. 

Як же вона хотіла піти з ним за обрис берегу, далі й далі, в ліс та, взагалі, туди, куди їм заманеться. Щоб їх подорожі нічого не стримувало, та вона не могла. Ава запевняла себе, що краще його кинути зараз. І коли Як-Хаф зрозуміє, що вона не повернеться, то він піде й забуде про неї. Тільки їй зовсім не хотілося, щоб хлопець забував. 

“Як же ти схожий на нього” – подумала вона й попливла до берега.

Побачивши Аву, очі Як-Хафа мимоволі засвітилися зеленим світлом.  Хлопець встав і одразу попрямував назустріч дівчині. Ретельно закривши свої почуття від нього, Ава через силу посміхнулася.

– Де ти була? Я хвилювався, – намагаючись перекричати шум хвиль та дощу, запитав він.
– У мене були справи, але тепер я знов тут. Сумував? – не втрималась дівчина від останнього запитання.
– Звісно, – засміявся Як-Хаф у відповідь. – Що будемо робити? Дощ стає сильнішим, а сховатись нема де.
– Тут є такі місця, просто ти їх не бачиш, – відповіла Ава. – Йдемо.
   
Шторм ставав все сильнішим, а вони продовжували йти вперед, на зустріч вітру. В далині вже наближався ураган, який не обіцяв нічого гарного. Хвилі почали підніматися на п'яти метрову висоту, коли Ава вказала на невелику розщілину попереду. Схована поміж скель, її зовсім не було видно. Як-Хаф легко міг пройти повз, якби не дівчина.

Протиснувшись у вузький прохід, вони опинилися в середині. Волога була скрізь. Хоча, чого ще міг очікувати Як-Хаф.

– Пішли, це тільки вхід. Там далі тунель. Якщо залишимось тут, то ти потонеш.
– Мене умовляти не потрібно. Веди.

Як-Хаф освітлював прохід браслетом, що здавалося не обов’язковим. Ава й так чудово орієнтувалась. Дівчина жодного разу не спіткнулася, на відміну від нього, й легко вказувала шлях, хоча інколи дороги розходилися. Вже через кілька хвилин йому відкрилася велика, а головне суха, печера. Всі стіни освітлював якийсь мінерал, створюючи тепле світло. На стелі був розлом, вкритий густою рослинністю згори. Зараз звідти лилася струмками вода у своєрідний басейн у самому центрі.  У дальньому кутку знаходилося спальне місце. недалеко від нього стіл з парою тарілок та чашок. Із зворотного боку від ліжка, лежала купа речей, включаючи металеві уламки. Біля води був розташований ще один стіл, де стояв лабораторний посуд, різні пробірки, колби, склянки й трубки. Роздивляючись все це, Як-Хаф зрозумів – тут чиясь оселя, або тимчасове житло.

– Звідки ти дізналась про це місце? – роздивляючи все навкруги, запитав хлопець.
– Знайшла колись давно й складала тут різні речі…які знаходила.
– Але чому тут?
– Тому що тут, як на мене, більш затишно ніж в домівці моєї сімʼї. 
– Ти не розповідала мені про свою родину.
– Це не цікаво, повір мені, – дівчина підійшла до купи металу й дістала дещо з-під завалу. – Тримай.
– Що… – Як-Хаф оглянув прямокутну металічну пластину, не більше п’ятнадцяти сантиметрів, з номером, який міг розповісти рік побудови, модель та власника корабля. – Це з того корабля, про який ти розповідала, так?
– Дійсно. Ти знаєш, про що говорять ці цифри?
– Так. – Хлопець провів рукою по номеру, – його побудували дуже давно, тут вказаний сьомий рік нової ери, модель СФ71. Тут повинен бути вказаний власник. Ти не знаходила другу частину пластинки?
– Ні.
– Шкода, дійсно шкода. Цікаво, хто були ці люди. Вони не називали тобі ім’я свого дому? Хоча, стоп. – Як-Хаф подивився на Аву, – ти була знайома з ними особисто, а це означає, що тобі має бути не менше шістнадцяти тисяч років. Скільки зазвичай живуть онера?
– Як-Хаф, я не розумію про що ти говориш. Можливо на наших планетах час тече по-різному. Ти не думав про це?
– Різниця є, але вона не така велика. Ава, чому ти не хочеш розповісти мені все, як є? Мені просто цікаво дізнаватися про вас нове.
– Я не можу відповісти тобі на питання. Онера не лічать час. Ми живемо на дні океанів, де завжди темно. Важко в таких умовах вести підрахунок місяців.
– Цікавий ви народ, – зітхнув хлопець. – Що ще у тебе є цікавого?
– Пропоную тобі відпочити. Скоро шторм скінчиться й ми зможемо йти далі.
– Навіщо? У кутку стільки всього цікавого, я б хотів роздивитися, що в тебе є. Окрім того, як ти знаєш, йти мені нема куди, а це місце дійсно дуже затишне. – Як-Хаф намагався говорити з усім притаманним йому шармом.
– Добре, але ми не можемо залишатися тут надовго.
– Чому?
– Мої сестри знають про це місце, – насупила брови дівчина. – Їм навряд чи сподобається, що я знайшла собі такого друга, як ти.
– Вони ж не знайомі зі мною! Впевнений, я підкорю їх серця з першого погляду.
– З Адою ти можеш чогось досягти, але Агесія…з нею інколи просто неможливо.
– Розумію. В мене також є брат, Зіон. З ним важко, а із сестрами й іншим братом ти б знайшла спільну мову. Одного разу я вас познайомлю.
– Що не так із Зіоном?
– Він зрадив нас. – Як-Хаф присів на ліжко. На подив, воно виявилось м’яке і, головне, не вологе. – Ти маєш рацію, потрібно відпочити. Де я буду спати?
– Там, де сидиш. – Ава злегка посміхнулась.
– Ні, це твоє ліжко.
– Тоді, ляжемо спина до спини, місця вистачить. Чого ти на мене так дивишся?
– Перед зливою мені вдалося трохи перепочити. Краще ти поспи, а потім, через кілька годин, поміняємось. – Як-Хаф встав з ліжка.
– Твоя воля.