Розділ 2

Уна дослідила всі закутки території Нгари та Кено. Коли небезпеки для бергоніан більше не було, дівчина була вільна робити все, що їй заманеться. Вона відчувала свободу, відсутність кордонів і це хвилювало її уяву. Скільки всього можна дізнатися, дослідити, побачити! На горизонті були мальовничі гори, які притягували своєю красою. Вона сподівалася побачити ре-сі, велетенських птахів з розмахом крил до п’яти метрів! Агресивні та люті, як брамари. Сріблясто-біле пір’я прекрасно ховає їх серед снігу.
Але ще залишалась остання справа. Потрібно було поговорити з Нгарою. Дівчина хотіла подякувати їй за все, що бергоніанка зробила для неї. Вона не тільки подарувала їй дім, але й допомогла зрозуміти свій дар.
Її сила полягала у єднанні з усією природою. Налагоджуючи зв’язок з живими створіннями, дівчина посилювала свої можливості й приймала різні форми. Алхуз, ду-ха, який як і раніше супроводжував її повсякчас, також відчув цю силу. Уна навчилася змінювати не тільки себе, а й інших. Якось, використовуючи дар,  їй вдалося стати єдиним цілим з чорними деревами. Її шкіра покрилася твердою корою, ноги вросли у землю, а на голові з кожної волосинки виросли глянцеві листочки. Вона була зовсім непомітна на фоні оточуючого світу. Алхуз злякався, що не міг її бачити. Дівчина опустила на нього руку й ду-ха одразу завмер на місці. З ним сталося те саме, що і з нею. Через мить їх зв’язок став ще сильнішим і вони відчули дещо неймовірне. Весь ліс був єдиним живим організмом. Кожен подих вітру, світло сонця, вранішня роса, все, що їх оточувало, мало голосний відгук всього лісу.
Відчуття були настільки прекрасними, що почали затягувати Уну у свою безодню. Це стало для неї першим уроком. Ніколи не можна допускати настільки глибоких змін у своєму організмі. У зворотному випадку вона не зможе повернутися до колишньої форми. У будь-якому випадку, у кожного дару має бути своя межа. І свою Уна знайшла. 
Коли вона зайшла до поселення, її, як зазвичай, зустрічали посмішками та голосними окликами. Діти бігли за нею й запитували про те, де вона була й що робила. Йдучи у бік довгого  будинку, Уна розповідала у яскравих кольорах все, що з нею сталося. Деякі моменти, звісно ж, довелося пропустити, бо їй не хотілося лякати дітлахів.
Нгара була недалеко від центру поселення. Бергоніанку оточували мешканці, які по черзі розмовляли з нею, ділилися своїми думками. Уна підійшла до неї й стала поруч, очікуючи, поки Нгара закінчить розмову. Серед бергоніан було неприпустимо перебивати, окрім того, нічого термінового у Уни не було.
Через кілька хвилин Хамана звільнилася й повернулася до дівчини.
–– Рада тебе бачити, Мад-Нату. Тебе довго не було.
–– Дійсно, це так. Сподіваюсь, нічого поганого не сталося, поки мене не було?
–– Все чудово. Розвідники повідомили, що всі брамари переходять через річку та йдуть туди, куди ти й казала. Тепер ми у безпеці. Ми всі дуже вдячні тобі за це.
–– Я рада, що все йде так, як потрібно. –– Уна замовкла на мить, замислившись про щось, й продовжила. –– Якщо ви не проти, я б хотіла піти далі. Мені хочеться продовжити досліджувати ваш світ.
–– Не дивно. Для тебе це місце повне нових дивовижних відкриттів. Якщо тобі щось знадобиться, ми будемо раді тобі й твоїм близьким. –– посміхнулася Нгара.
–– З приводу цього. Хотіла попередити, що не всі наші люди добрі. Я вас прошу, не довіряйте кожному мені подібному. Будьте обережні.
–– Я вдячна тобі за пораду й зроблю так, як ти сказала. –– бергоніанка оглянула площу й продовжила. –– Ми, бергоніани, також не одразу прийшли до того, що ти бачиш зараз. Було багато кровопролитних війн, смертей, зради. Майже все це у минулому. Але, як у будь-якому народі, є ті, хто не може жити в мирі. Навіть самі з собою.
–– Ви кажете про когось конкретного?
–– Ні, я просто попереджаю тебе, як і ти мене. Але давай більше не будемо про це. –– Нгара злегка нахилила голову й посміхнулась. –– Сподіваюсь, ти не думала піти, не сказавши всім до побачення?
–– Впевнена, що так було б не чемно, –– доброзичливо відповіла Уна.
–– Ти маєш рацію. Тому сьогодні ми влаштуємо свято на твою честь.
–– Ну, що ви. Вважаю це зайве, –– збентежилась дівчина.
–– Мад-Нату, ні, це не зайве. Тому, тільки сонце почне сідати, приходь на площу. І, до речі, ми всі приготували тобі подарунок. Він чекає тебе у твоїй оселі.
–– Дякую, Хамана, –– дівчина попрощалась й пішла у бік свого помешкання.
Невеличкий та затишний будиночок, який їй виділили, знаходився недалеко від площі. Високі стіни й маленькі вікна з широким підвіконням прийняли її тепло. Нгара попіклувалася, щоб підтримували вогонь у її кімнаті, тому, коли Уна зайшла всередину, відразу відчула затишок. Алхуз, як і раніше, слідував за нею не відставая. Ду-Ха сильно зміцнів останнім часом й дуже підріс. Він вже був дівчині по пояс. Його шерсть стала ще темніша, хоча підшерсток залишався ще сірим. На міцних м’язистих лапах виділялися чорні кігті. Довгі, шаблевидні верхні зуби, здавалися гостріше будь-якого леза, а великі розкосі очі на довгій морді, відображали неймовірний розум. Дівчина любила свого друга й вже не уявляла життя без нього. Ду-Ха одразу ж пройшовся по великій кімнаті, перевіряючи, чи все в порядку, а потім улігся на м’яке пухнасте хутро біля вогнища.
Уна, коли зайшла до своєї кімнати, побачила на широкому ліжку чорний плащ з білим хутром на вороті. Тканина була щільною, щоб витримати будь-які морози. Це був дійсно дорогий подарунок, яким варто пишатися. Поруч з ним лежав пакунок, в якому дівчина знайшла неймовірне намисто з річкових камінців, чорних перлин та сріблястого пір’я. Посмішка осяяла її обличчя від всієї цієї пишноти.
Приміряючи подарунки, Уна відчула себе легко та вільно. Хоча плащ здавався масивним та важким, на дії він виявився легким і не стримував рухів.
Як колись, вона запустила програму видозмінення костюму. Старий плащ зник, залишився тільки капюшон. Намисто доповнило образ остаточно. Швидкоруч перекусив, Уна та Алхуз вирішили трохи відпочити. Ду-Ха позіхнув й одразу заснув. Це й не дивно, вони давно не були вдома й м’яка постіль була дуже доречна.
Кілька годин сну подіяли чудодійно. Коли наступив вечір, Алхус прокинувся й тихо пройшов у кімнату, де все ще спала дівчина. Уна не чула його кроків, не відчула, як він заліз на її ліжко. Побачивши, що вона продовжує спати, він тихенько штовхнув Уну в бік. Вона не хотіла прокидатися, тому перевернулась на другий бік. Але ду-ха не здавався. Він поклав свою голову на її спину й голосно заурчав, наче кіт. Дівчина посміхнулася й відкрила очі.
–– Ти правий, знаю, –– відповіла вона. Алхуз, почувши її голос, одразу ж зістрибнув з ліжка. Уна піднялась, одягнулась й разом з другом вийшла під вечірнє небо.
На їх подив, скрізь горіли вогні, які запалювали з особливих випадків. Кєно, чоловік Нгари, вже чекав її на лаві біля будинку.
–– Вітаю, Мад-Нату. Тебе вже чекають.
–– Сподіваюся, я не запізнююсь.
–– Ні, звісно ні. Ти як раз вчасно. Ловер та Дан також там, вони хотіли поговорити з тобою до того, як ти підеш.
–– Добре, буду рада, –– дівчина перевела погляд на ду-ха, її очі змінилися на червоний колір.
–– Все в порядку, Мад-Нату? –– запитав Кєно.
–– Так, просто Алхуз нагадує, що нам вже час, –– посміхнулась вона.
–– Відповідальний в тебе друг, це чудово, –– плеснув в долоні чоловік. –– Рушаймо.
Крокуючи повз засніжених вулиць, вони прямували у бік площі. Дерева були прикрашені дзвіночками, які гойдалися на вітру й створювали мелодію повітря. Все навкруги дихало життям, спокоєм, новим домом. Важко було покидати це місце, але зараз це було необхідно. Тим більше, Уна знала, її завжди тут чекають.
На вечірньому небі почали з’являтися перші зорі, коли Уна приєдналася до інших. Ловер та Дан одразу підійшли до неї, щоб привітати з успіхами.
Ловер повністю перевдяглася у місцевий одяг. Туніка, як у всіх воїнів поселення, була простора та зручна. Чорні штани та м’які чоботи до колін із шнурівкою дуже їй личили. Яскраво-зелені очі дівчини випромінювали тепло. Руде волосся також змінило свій вигляд, їй заплели тугі коси, а скроні поголили. Єдине, що залишилося незмінним – це мечі, які вона взяла ще у першу розвідку за водою зі Сва-Сед. Дан також був одягнений в чорну туніку, тільки до самої підлоги. Річкове каміння прикрашало пояс, а на плечах був плащ, такий самий, який подарували Уні, тільки без хутра. Чоловік за кілька місяців оволодів мовою бергоніан і встиг з усіма познайомитись. Його запитання, як і в перші дні, не закінчувались. Дана цікавило все, що він бачив. Бергоніані ставилися до нього із розумінням й розповідали все, про що він запитував. Чоловік настільки освоївся, що почав записувати все, що відбувалося в Ангані. Нгара вважала це корисним, але коли Дан приніс їй безліч ізписаних сувоїв, була здивована. Сяючі радістю очі чоловіка не дали їй змогу сказати, що це занадто, але їй вдалося делікатно попросити його записувати тільки найвагоміші події. Після цього він почав вести два списки. Один із докладним описом, другий – скорочений. Нгарі прийшлося просто змиритися. Ситуація її тішила, як і її чоловіка.
–– Мад-Нату, –– урочисто привітала її Ловер.
–– Я все ще віддаю перевагу  імені Уна, –– посміхнулась дівчина.
–– Знаю, але як звучить! –– засміялася воїтелька.
–– Ви хотіли поговорити зі мною? –– запитала Уна.
–– Так, тільки після свята, якщо ти не проти.
–– Звісно.
–– На тебе чекає Нгара, –– сказав Дан, –– ми будемо чекати тебе потім біля твого будинку.