Частина друга. Розділ 1

На березі океану шуміли хвилі, а їх бірюзовий колір тішив погляд. Дрібні мушлі вкривали все навколо після останнього приливу. Запах солі переважав у повітрі й відчуття спокою розливалося навкруги. Нічого не могло потурбувати умиротворення Як-Хафа, окрім створіння, яке раптово з’явилося й застигло в кількох метрах від хлопця.

Адаїр був незвичайним місцем. Нічого не сповіщало про таку дивовижну зустріч, але вона сталася. Тиша була його супутником кілька місяців, не рахуючи кількох випадків нападу ненажерливих гігантських комах та змій. А так все було чудово.  Його самопочуття покращилося, а внутрішній стан став стабільним вдалині від усіх. Їжа, як і вода, закінчилася достатньо швидко, але знайшлося цікаве рішення. Уся накопичена енергія підживлювала його організм. Тільки ось, кілька днів тому й вона вичерпала себе. Як-Хаф був голодним й вже почав поглядати на дрібних ящірок, які швидко розбігалися, побачивши його. Його губи пересохли, а в животі урчало. Зловивши одну з них, йому довелося з’їсти її сирою. Багаття, на жаль, йому не вдалося розвести. Вирішивши, що його вже нічим не здивувати, сталося несподіване.

Прямо з води, обережно ступаючи босими ногами по піску, встеленому гострими мушлями, вийшла вона. Випромінюючи тільки спокій й живу цікавість, дівчина злегка посміхнулася й кліпнула.

– Це ти? – тихо запитала вона. Зробивши кілька кроків назустріч до хлопця, вона різко зупинилась. Ще раз придивившись до, на перший погляд, знайомого обличчя, яке з’явилося перед нею. Як-Хаф відчув сум, який почав розливатися від неї в цю мить.
– Звідки ти знаєш цю мову? – здивувався хлопець. – Хто ти?
– Моє ім’я Ава, а твоє? – сум все сильніше розповсюджувався, із-за чого він насупився. Стількі днів у спокою і тут знову сильна важкість кинулася на нього диким звіром.
– Як-Хаф.
– Звідки ти тут? – наважившись, вона все ж підійшла до нього ближче й без сором’язливості почала роздивлятися його одежу, руку з браслетом, волосся, а потім подивилася в очі.
– Спочатку ти відповідай на мої питання, – попросив він, та побачивши, як вона скептично підняла бров, Як-Хаф додав, – будь ласка.
– Цікаво, – сказала вона. – Я – онера.
– Але ти розмовляєш як я, хіба це можливо? Впевнений, ти не могла зустріти таких, як ми, раніше.
– Хіба це має значення? – дівчина оглянула пустельний пейзаж за спиною Як-Хафа, подумала про щось й показала рукою у бік, куди до цього йшов хлопець. – Там далі, десь у двохстах метрах, починаються скелі. Під самим берегом у них є печера, зустрінемось там.
Не звертаючи уваги на збентеження Як-Хафа, вона побігла до води й швидко зникла у бірюзі хвиль. Хлопець кілька хвилин дивився не те місце, де ще мить тому стояла Ава й роздумував над тим, що відбулося.
Дівчина, що так раптово з’явилася, зникла, наче її й не було. Відчуття, що вона знає його, не зникало, а тільки зміцнювалось. Він все ще відчував її поблизу й знав, Ава поруч й спостерігає за ним з глибини. Суму вже не було, тільки невиправдані надії. 
Ця зустріч дуже багато значила для неї та для нього. Як-Хаф ще нікого не зустрічав з бергоніан, тим більше з онера. Йому мало що було відомо про ці народи, які дуже рідко контактували один з одним.
В той час, як мешканці суші населяли великі території, онера жили у глибинах океанів й рідко виходили на поверхню. Настільки сильна різниця між ними наводила на велику кількість питань, які, поки що, залишалися без відповіді. Як-Хаф був впевнений, що колись вони були одним народом, але потім їх шляхи розійшлися. Це було помітно по спільним рисам, які передала йому Уна. Сестра потурбувалася про нього краще, ніж хлопець міг розраховувати. Вона не тільки змогла відправити йому мапи деякий ділянок планети, але й свої щоденники з вивчення місцевої мови. Вечорами, коли сонце ховалося за небосхилом, він старанно вчився. Кілька годин сну перед світанком, а потім знову в дорогу. Якоїсь конкретної цілі він не притримувався і йшов більше за інтуїцією. Так Як-Хаф опинився на березі найпрекраснішого океану.
Цікавість, якою були наділені всі Он-Сі, змусила його прислухатися до слів дівчини й піти вперед. Хоч він не знав, чого їх зустріч для неї важлива, небезпеки Як-Хаф не відчував, тому, не поспішаючи, пішов вздовж пляжу. 
До заходу було ще багато часу, тому поспішати не мало сенсу. Хоча, насправді, він хотів одразу зірватися з місця й бігти як можна швидше на зустріч своїй цікавості.
Як і казала Ава, попереду показалися гострі, як леза, скелі, а поруч, наполовину занурена у солону воду печера. Вода була по самий живіт, що не сподобалось хлопцю, але він все одно зайшов всередину. Пройшовши кілька метрів, його поглинула темрява. Окрай біля виходу він розгледів невеликий уступ над водою й, довго не думаючи, забрався на нього. 
Час тягнувся повільно, а Ави все не було. Незадоволений, що доводиться так довго чекати, Як-Хаф мучився від нетерпіння. Не знаючи, чим себе зайняти, він почав перелистувати словник бергоніан й намагався запам’ятати якомога більше слів. Не варто витрачати час даремно, краще проводити його з користю.
Печера здавалася порталом в інший світ. Темрява всередині неї викликала цікавість, але вивчати її без звичних на Уна-Ре пристосувань хлопець не ризикнув.
Наступила ніч, та Ави все ще не було. Його огорнула нескінченна темрява, яку розсіювало тільки світло браслету. Дивне відчуття змусило його відволіктись від читання й роздивитися все навкруги. Як і раніше, нічого не було видно, але це було не важливо. Як-Хаф втягнув носом вологе повітря й відчув щось невагоме й спокійне у глибині печери. Вдивляючись в порожнечу, хлопець намагався розібратися в несподіваному теплому відчутті веселощів.
З глибини печери з’явився рух в його бік. Хтось повільно просувався до нього. Небезпеки не було або, як він звик, банального голоду. У світлі браслету з’явилися тонкі риси обличчя Ави. Вона нагадувала рибку-альбіноса, яка йшла на світло. Її повністю чорні очі, включаючи райдужку, дивилися прямо на нього. Якби не його дар, Як-Хаф дійсно був би наляканий цим видовищем. Ава нагадувала хижака, який затаївся  у суцільній темряві, але, зрозумівши, що його розкрили, пішов у лобову атаку.
Вона повільно йшла вперед, не кліпаючи й не промовляючи жодного слова. Нахиливши голову вліво, дівчина різко ластівкою пірнула у чорну воду, а вже через мить вистрибнула поруч з ним на уступ. Біле волосся вона заплела у своєрідну косу й прикрасила його мушлями. Простора туніка була вся вишита блискучою зеленою риб’ячою лускою й якимись прозорими мінералами, закріпленими навколо низького вороту. На руці дівчини зʼявився браслет, а на шиї довгі буси з перлів. Вуха Ава прикрасила сережками з синіх мінералів. 
– Давно чекаєш? – її обличчя наблизилося настільки близько до нього, що Як-Хаф відчув себе несподівано незручно.
– Так…давно. Я думав…
– Що я одразу попрямую сюди? – посміхнулася вона й присіла на уступі, опустивши ноги у воду. – Сідай.
– Так, але я помилився.
– Точно. Й не в останній раз. – Ава знову уважно роздивилася хлопця, – красивий в тебе браслет. Може поміняємось?
– Ні, я не можу.
– Чого? – дівчина здивовано підняла брови й протягла йому руку, щоб він зблизька роздивився її коштовність. Але щось в цьому було не так. Як-Хаф уважно придивився до неї, але нічого не відчув. Та Ава продовжувала дивитися на нього з серйозним обличчям. – Ну добре, я пожартувала. Я ж бачу, який він дорогий для тебе.  – Ава засміялася й легенько штовхнула його в плече. Така дивна поведінка для місцевого мешканця змусила його сумніватися у реальності того, що відбувалося. 
– Чого я нічого не відчуваю? Ти щось зробила зі мною?
– Хіба ти не цього хотів?
– Так, але я не розумію, що відбувається. Ти поводишся не так, як має це робити мешканець Адаіра. Мені сестра говорила, що ви інші. – помітивши, як вона уважно слухає кожне його слово, Як-хаф насторожився, але продовжив, – Тобто, сестра ще не зустрічала онера, а тільки бергоніан. Я…Я…може ти щось скажешь?
– Поки не вирішила, – Ава знову посміхнулася, – Ну, добре, вмовив! Ти занадто милий, коли сердишся. Спробую відповісти на деякі твої питання.
– Мені здалося, що ти переплутала мене з кимось, це так?
– Так і є. Ти нагадав мені мого старого друга, але потім я зрозуміла, що це не так.
– А що з приводу мови?
– Я бачила таких, як ти, дуже давно. Їх корабель розбився й вони не могли покинути планету. Мені здалося дивним, що їх ніхто не шукав.
– А де вони зараз?
– Вони вже дуже давно померли, що складно порахувати час. Залишки кораблю пішли у глибину після великого шторму у ті роки.
– Ти права, не можу уявити причину, з якої їх не шукали, – Як-Хафу здалося це дивним. При звичних обставинах такий розвиток подій просто неможливий. На кожному кораблі був маячок, по якому знаходили всіх без винятку. Можливо, корабель настільки був пошкоджений, що маяк був зламаний, а вони не змогли його полагодити. Хлопцю стало дуже шкода тих людей. Страшно усвідомлювати, що ніколи не зможеш повернутися додому. – Як вони померли?
– Від старості, Як-Хаф. Ти що думав, що онера їх з’їли чи вбили заради забави? – замислилась дівчина, але продовжила. – Вони були єдині, кого прийняли мої люди за весь час існування народу глибин.
– Ті люди на кораблі були такого віку, як я, коли потрапили сюди?
– Так, мабуть. Хоча, можливо, трохи старші, а що?
– Нічого, просто цікаво.
– А ти допитливий. Мені це подобається. Хочешь ще про щось запитати?
– Так. Мені цікаво, чому ти тут одна? Чому я не відчуваю твої емоції?
– Я сама тому, що мені нічого не загрожує. З приводу емоцій, мені не складно приховати їх від тебе. Коли ми зустрілися на пляжі, я відчула, як тобі зараз важко. Ми, онера, спілкуємось подумки, тому я частково змогла зрозуміти тебе без слів.
– Дякую, мабуть. Може ти хочеш запитати щось і у мене?
– Чому ти тут? Я бачила, як ваші кораблі летіли в небі, – одразу ж запитала Ава, а очі її застигли в очікуванні відповіді.
– Наша планета загинула, але це довга історія. Ті, хто встиг, улетіли сюди.
– Але чому саме сюди?
– Паливо, яке використовують наші кораблі, щоб літати, закінчувалось, а запас ми не могли поповнити. Тому ми тут.
– А як же Сі-Го? Вона ближче, – сказане Авою сильно здивувало Як-Хафа.
– Вони розповідали про планети та як ми їх називаємо?
– Інколи так, – коротко відповіла дівчина. – Так що з Сі-Го?
– Планета ціла, але також сильно постраждала.
– Дуже шкода, – дівчина відвернулася від Як-Хафа.
– Ава, чи можу я побути серед вас, деякий час? Чи може є якісь поселення поруч із сушею?
– Як-Хаф, онера складно приймають чужаків. Не всі такі люб’язні, як я.
– Але ж тих людей ви прийняли, – не зрозумів її відмови Як-Хаф.
– Це особливий випадок, – Ава явно не хотіла пояснювати причину, а хлопець не став наполягати.
– Мені більше не хочеться бути самому.
– З приводу цього не хвилюйся. Поки ти будеш йти вздовж берега, я буду з тобою, а ти мені розповіси більше про себе. Домовились?
– Так, добре, – Як-Хаф посміхнувся неочікуваній кампанії. – А ти весь час маєш бути біля води?
– Так, завжди.
Тиждень пройшов непомітно. Дівчина розповідала про їх устрій, традиції. Розповіла про одне з  найбільших місто, яке знаходиться на північному сході, біля краю Чорних скель, кордону Бергонії. В скелях була розгалужена мережа тунелів. Всі їх стіни освітлювалися люмінесцентними водоростями, справжнє таємне місто, до якого ніхто не зможе добратися. Деякі тунелі виходили на сушу, але онера ретельно приховали їх від сторонніх очей. Як-Хаф, почувши це, одразу захотів побувати там, але розумів, що навряд чи  це вийде.
Скелі тягнулися все далі й далі, а розмова все продовжувалась і продовжувалась. Тільки інколи Ава поверталася до океану, щоб принести їжі собі й хлопцю. Риба й молюски, яких вона здобувала, були крупніші, ніж на Уна-Ре. Дівчина спокійно їла їх сирими, а Як-Хаф, знайшовши кілька сухих гілок, сподівався все ж таки розвести багаття. Кілька годин зусиль нічого не дали, Ава насміятися досхочу з хлопця! Коли він вже вирішив їсти рибу сирою, дівчина зглянулася й дістала із-за коміра туніки непомітну до цього нитку. На ній висів шкіряний мішечок. Пошукавши щось, вона дала йому лінзу. Як-Хаф був вражений не тим, що вона в неї була, а тому, що Ава знала, як можна її використовувати. 
– Ти годину дивилася на мої страждання й тільки зараз вирішила дати мені лінзу? – посміхнувся хлопець.
– Я спочатку подумала, що ти знаєш, як розвести вогонь. Але потім мені було просто смішно, – вона знову засміялася. Як-Хаф засміявся разом з нею. За ці дні хлопець оцінив гумор дівчини.
Після вечері дівчина пішла, а Як-Хаф влаштувався на все ще гарячому піску й швидко заснув. Він відчував себе щасливим і вільним, всередині нього був спокій, про який він так довго мріяв. Навіть на Уна-Ре йому не було так добре.
Ава, зайшовши у воду, відпливла подалі від берега й пірнула в океанічну темряву. Чим глибше вона занурювалась, тим краще себе почувала. Рідна стихія ніколи не відпустить її далеко. Біля самого дна дівчина помітила знайомий силует, що світився у темряві, й без особливого бажання попрямувала до нього.
Завмерши навпроти, Ава, так само, як і її сестра, почала світитися й приготувалася до складної розмови.
“Аваліат, ти потрібна вдома.” – почала телепатичну розмову  Ада.
“Я не хочу повертатися.” – відповіла Ава.
“Тобі пощастило, що не Агесія прийшла за тобою. Тому, краще повертаємось додому, поки ти не накоїла дурниць”.
“Ада, коли це я коїла дурниці?” – розізлилася дівчина.
“Сестро, мати в люті. Кі-Но не стримав слова.” – Ада проігнорувала питання молодшої сестри.
“Що буде з хлопцем?”
“Його тримають на нижніх рівнях печери, в темряві. Ходімо зі мною. Ти нам потрібна.”
“Ще зарано”, – якби Ава могла, то зробила б глибокий вдих, та вона й досі була під водою. Непомітні на шиї зябра, які більше нагадували три полоски, розкрилися. – “Перекажи мамі, що ти не знайшла мене. Я тебе дуже прошу”.
“Наступний раз за тобою прийде Агесія й тобі з нею не домовитись. Крім цього, коли вона дізнається про твого супутника…”
“Вона не дізнається”, – Ава відчула зростаюче напруження.
“Ава, ти знаєш що дізнається. І ти знаєш, що він їй потрібен, як і кожен Он-Сі. Вона вбʼє його.”
“Цього не станеться”. 
“Навіщо так ризикувати?” – спитала Адаіль.
“Він схожий на нього…я спочатку подумала, що це він.”
“Будь обережна. Я не хочу щоб ти постраждала.”
“Все буде добре. Обіцяю.” 
“Сподіваюсь на це.”
Ада зробила кілька плавних рухів й зникла у темряві, залишивши молодшу сестру на самоті.
Аваліат, або Ава, як її називали сестри і, навіть інколи, мати, дуже любила свою родину. Дівчина була наймолодшою з трьох дітей і, хоча давно вже була не дитина, нею все ще інколи намагалися  опікуватись. Приводів для цього не було, як і причини сумніватися в ній. Тисячі років життя, а її продовжували контролювати. Колись давно це могло якось виправдовуватись, але зараз ні. Океан був їх домом, як і завжди. Жодна жива істота не могла нашкодити їм.
В будь-якому випадку, дівчина розуміла, що часу в неї залишилося дуже мало. Тому варто використати його з користю. Ава не могла довго залишатися на суші, інакше наслідки будуть невідворотні.
Відчуваючи глибоку ніч, дівчина повернулася у печеру. Шлях зайняв не більше години, хоча пішки вони йшли дуже довго. Виринувши на поверхню, Ава побачила місяць, який з’явився з-за хмар. Це було недоречно, бо Як-Хаф спав під відкритим небом. Дівчина заглибилась в середину освітленого простору печери. Непомітні раніше на скелястих стінах квіти, розпустилися. Вони нагадували лілії, тільки було кілька відмінностей. Солодкий аромат й люмінесцентне світло, яке вони випромінювали кілька днів у місяць, приманювало світлячків з лісу по сусідству. Комахи зліталися на них й смакували липкий нектар, потім відлітали далі у вологі закутки прибережних скель. Так квіти поступово заполонили все навкруги.  Вдихнув солодкого аромату, Ава знову дістала шкіряний мішечок й взяла ампулу з синьою рідиною всередині. Подивившись на неї мить, дівчина поклала її в непомітне заглиблення біля того місця, де вони сиділи з Як-Хафом.