Розділ 7

Дні стали проходити швидше. Більше він не нудьгував у своїй кімнаті, хоча за ним все ще ходили двоє онера. Спочатку вони дивились на нього з насторогою, але вже через два тижні, помітно почали нудьгувати. 

Торо дізнався багато нового про онера. Звичайні онера не говорили, в людському понятті цього слова. Вони читали думки один одного, саме так проходили розмови. До інших істот, людей чи бергоніан, їм необхідно було доторкнутися щоб розпочати спілкування. 

Суспільство онера було чудово організовано. Вже дуже давно їх поділили на групи. Вояки займали меншу половину, але достатньо значну. Інша частина це мисливці. Їжу впольовували постійно, їли свіжою, не готуючи. 

Діти зазвичай займались збиральництвом. Вони під наглядом вояків знаходили мушлі та інше цінне каміння для тих хто виготовляв речі першої необхідності чи прикраси. У найближчій впадині, знаходився сплячий вулкан. Саме звідти було все це надзвичайне каміння їх прикрас. Отлшіфоване, воно ставало схожим на краплини води. Декілька днів назад, Торо отримав декілька намистин від Адаіль. Він раніше не отримував подарунків, тому був неймовірно щасливим. 

Коли видався вільний день, Торо вирішив пройтись по безкінечним туннелям Ноа. Від Оді, хлопець дізнався шо це одне з багатьох міст онера. Столиця, в котрій жила королівська сімʼя, керувала всіма іншими. Якщо серед онера виникали суперечності, вони приходили сюди за мудрістю королеви. Їх називали Чотири Голоси, бо лише вони мали силу недосяжну іншим. Чотири тисячі років тому, сильний землетрус згубив місто розташоване у південній частині зеленого континенту. Там де зараз знаходилась пустеля, раніше був океан. Та на жаль вода пішла залишивши народ онера без столиці, але вони знайшли нове місце. Саме у ньому вони зараз й знаходились. 

Торо вийшов у велику залу щоб помилуватися її неймовірною красою. Ближче до вечора тут не часто хтось був, тому він спокійно міг роздивитись все що тільки забажає. 

Сталагміти, сталактити, як завжди схожі на зуби були усюди. Місцями виднілись величезні мушлі, котрі приносили сюди онера. Їх добре відшліфували, щоб бачити райдугу оболонки. Пара піднімалась над водоймами, роблячи місцевість містичною. 

– Ти знаєш чому бергоніани не заходять у печери де є навіть натяк на водойму? – Пролунав голос. – Чому сюди не заходять дикі тварини? 
– Ні, я не знаю. – Хлопець озирався, щоб знайти того, хто говорить з ним. 
– Раніше, онера жили усюди де була вода. Навіть печери з невеликою кількістю вологи вабили їх. Саме з таких потаємних місць вони нападала на бергоніан уночі. Зачищали поселення, не залишаючи нікого і нічого. Тому, жителі суші, в страху, селились на рівнинах та завели дружбу з Ду-Ха, котрі відчувають нас за кілометри. Зі звичайними тваринами простіше. Їх інстинкти, від минулих поколінь, не дозволяють заходити на нашу територію. – голос лунаючи переміщувався в тумані. 
– Думаю, добре що зараз тут повноцінне суспільство. 
– Ти дивишся на це так само як і я. Мені до вподоби те, що моя сімʼя робить з ними, як впливає. – нарешті перед очима Торо зʼявилась королева. – Ти викликаєш в мене дивні почуття. Колись давно я пообіцяла, що тільки побачу унарійця, то вбʼю його. Та час все розставляє на свої місця. Мені потрібен твій батько, щоб нарешті помститися. Знищити сімʼю, котра бажала знищити мою. Ми майже всі вціліли, майже всі. –  останні слова далися їй важко. – Я знаю все що ти розказував моїй доньці про батька, про те що він накоїв. Тому, в мене зʼявилось питання. Чи можемо ми розраховувати на те, що він виконає свої зобовʼязання? 
– Він зневажає Он-Сі, – почав говорити Торо, - Він буде щасливий, якщо вони помруть. Та я не впевнений, що він виконає все так, як ви того бажаєте. У нього завжди є якийсь задум. 
– Ти ж розумієш, що ти будеш живим до тих пір, поки твій батько тримає своє слово? Ми тебе вбʼємо, якщо він не виконає домовленість. 
– Я хочу жити. 
– Тоді чому не збрехав? 
– Я все своє життя мовчав та намагався завоювати любов батька. Мені цього більше не треба. Я хочу просто жити та робити щось корисне. Розумію, таке просити занадто, бо ви мене зовсім не знаєте, але ви могли б мене хоч вислухати? 
– Говори. 

Коли Торо повернувся до своєї кімнати, він відчував себе знесиленим. Руки тремтіли, думки плутались. Наразі, кращого за сон заспокійливого бути не могло. Тому хлопець приліг на своє ліжко і спробував заснути. Через годину в нього все ще нічого не виходило. Він крутився, намагався лягти зручніше, та увесь час йому щось заважало. 

– Чого не спиш? – пролунав голос з водойми. Оді тримала в одній руці рибу, а в іншій сітку з мушлями. – Будеш їсти? 
– Мені здається, що зараз час спати, а не їсти. – втомлено відповів він. 
– А звідки ти знаєш що зараз ніч? 
– Просто я втомлений. 
– Пішли зі мною, в мене для тебе сюрприз, – вона підняла сітку з мушлями. 
– Адаіль заборонила палити вогонь в її саду. 
– То де ти готуєш собі їжу? 
– В дальній печері, там теж є розлом у стелі. 
– Торо, вставай, пішли! Кажу ж, в мене для тебе сюрприз! – не здавалася дівчина. 

Вирішивши все ж таки піти за нею, Торо підвівся з ліжка. Оді вилізла з водойми і повела його в коридор. Дівчина відпустила вояків, щоб вони не йшли за ними. 

Хоч Торо гуляв цими лабіринтами і вже почав думати, що непогано тут орієнтується, це виявилось помилкою. Оді вела його все далі й далі, завертала туди, де він раніше навіть не бачив проходів. Вже через десять хвилин він зрозумів, що назад самостійно не повернеться. Дивно, що невідоме ховалось поряд, а він не помічав. 

Тільки потім, Торо зрозумів, що Оді звертала туди, де не було водоростей. Не підсвічені коридори легко ховалися серед гострих скель. Тим паче отвори були досить невеликі. 

– Куди ми йдемо? – спитав хлопець. 
– Ти нетерплячий, – засміялась вона. 

Вони продовжували рухатись у пітьмі. Торо спіткнувся, та Оді схопила його за руку не даючи впасти.