Розділ 6

Торо забрали з Тейру і відвели до узбережжя. У темряві він взагалі нічого не бачив, але його легко провели до потрібного їм місця. Хвилі повільно рухались вперед і назад приносячі морську піну. Вояки онера провели його десь триста метрів на північ, а потім штовхнули у воду. Не знаючи на що чекати далі, він рушив у холодну воду. 

Він все йшов і йшов вперед, поки не опинився на глибині. Вояки онера почали занурюватися, а Торо продовжував плисти вперед. Чорний океан немов дзеркало відображав місяць і зорі, а хлопець плавав у ньому. Холодна рука міцно схопила його за ногу й потягла у безодню. 

Він опинився глибоко внизу, вже не було видно ні неба, ні зірок. Торо підхопили, та потягли ще глибше. Хлопець вже нічого не бачив, крім темряви. Його все тягли і тягли кудись. Повітря в легенях вже закінчувалось, він розумів, в нього залишились секунди до кінця. 

У момент початку паніки, коли Торо подумав про смерть. Над ним засяяло слабке світло. Воно наближалось дуже стрімко і через секунду хлопець зробив такий бажаний подих. 

Слабке світло, котре він бачив під водою, випромінювали водорості. Бліді, без пігментації. Вони сяяли у темряві тунелю в котрий його привели. Печера шириною не більше шести метрів з низькою стелею мала лише один прохід. Торо знову штовхнули уперед і він покорився. 

В голові промайнула думка, що він завжди тільки корився. І саме це привело його у пастку з якої він самостійно ніколи не вибереться. Знаючи батька, він точно не буде поспішати витягти єдину дитину з полону. Завжди знаходилось щось більш важливе. 

Його вели по туленю котрий місцями розширявся, а місцями був настільки вузький, що важко було протиснутись. Це сильно тиснуло на хлопця, не звиклого до настільки замкнутого простору. 

Нарешті, його привели у велику повітряну кишеню. Більше чотириста метрів в діаметрі, частково заповнена водою. В ній плавали інші онера, дорослі та діти. Побачивши його, вони відкривали роти і показували гострі зуби. На фоні чорних очей без райдужки, ставало моторошно. Сталагміти стирчали з підлоги, вони були величезних розмірів, тяглися до стелі котра була прикрашена сталактитами. Уся печера нагадувала відкритий рот повний гострих зубів. Гарне місце для онера, воно ідеально їм підходило. 

В самому дальньому кутку, у скупченні сталагмітів поменше, зібралось не більше сорока онера. Вони всі сиділи навколішках дивлячись на трон зроблений із білого каміння, такого самого котрий вони використовували для списів. Відшліфований до прозорості, він нагадував діамант неймовірного розміру. 

Жінка, котра сиділа на ньому, виглядала суворою. Вже немолода, висока з довгим волоссям майже до кінчиків пальців ніг. Довга туніка, до самої підлоги, підкреслювала її найвищий статус. Пояс прикрашали намистини перлів, а голову корона з прозорого наче вода мінералу. 

– Моє імʼя Одаліс, Королева Онера. Прихили коліна переді мною. – голосно й владно наказала вона. Торо вагався, але почувши шипіння та гортанне ревіння з усіх кінців печери, вирішив послухатися. – Назвися. 
– Торо Се-Ен. 
– Се-Ен, памʼятаю такий дім. Ви славились непокорою, котру старанно намагалися приховати. Це у вашій крові. 
– Як ви можете памʼятати це? – спитав хлопець. 
– Ти залишишся тут, поки ми не отримаємо бажане. – проігнорувала вона його питання. – Запамʼятай, навіть не думай, що зможеш втекти. Ти у нашій домівці і повинен вести себе чемно. Все ясно? 
– Так. 

Одаліс перевела погляд на тих хто привів сюди хлопця, декілька секунд, і вони знову повели його в якийсь тунель. Торо навіть не помітив цей прохід серед сталагмітів. Скоріш за все, тут ціла низка, лабіринт заплутаних коридорів. 

Торо вели все далі й далі в невідоме, як несподівано за схованим поворотом він побачив ще одну печеру. Її також, як і все навкруги, вкривали водорості. В центрі була водойма з прісною теплою водою. Вояки онера залишили його одного і спокійно пішли геть. 

Не розуміючи що робити далі, хлопець пройшовся оглядаючи свою нову кімнату. Волога сильно відчувалась у повітрі. Ліжка не було, хоча це питання швидко вирішилось. Зайшли декілька онера з матрацом і подушкою з сухого листя й ковдру з якоїсь невідомої вовни. Це вже щось. 

Дні тяглись повільно, не було зрозуміло коли день, а коли нічь. Хаук надсилав повідомлення кожен день, це підбадьорювало. Торо перечитував їх, коли ставало зовсім важко, але не спішив відповідати. Дивно було отримувати їх, бо раніше радник здавався холодним та беземоційним. Щось змінилось в кожному з останніх унарійців. Можливо це на краще, покаже лише час. 

Волога почала сильно впливати на самопочуття і вже на сьомий день сильний кашель почав розривати його легені. Це явище стало дивним для онера, бо нічого подібного вони ніколи не чули. 

Торо лежав в ліжку, все тіло трясло, холодна рука доторкнулась до його чола. Хлопець відкрив очі, щоб побачити того хто прийшов до нього. 

Мʼякі вирази обличчя, чорні очі, а на устах ласкава посмішка. Дівчина, зовсім юна стояла біля нього й озиралась по сторонах. Було зрозуміло, її не повинно тут бути. 

– Лежи тихо, – прошепотіла вона йому в вухо. – Я принесла тобі ліки. Не знаю, допоможуть чи ні, але краще спробуй поки тепле. 

Вона дала йому відпити трохи настоянки, а решту залишила поряд з ліжком.  

– Хто ти? – тяжко дихаючи спитав Торо. 
– Краще б дякую сказав, – посміхнулась вона. 
– Дякую. 
– Не кажи нікому, що я заходила до тебе, добре? 
– Добре. 
– Бо моя мати вбʼє мене, вибач, я не повинна з тобою говорити. 
– Я нікому не скажу. – посміхнувся хлопець. – Хоча я не проти компанії. 
– О! Я теж! Ти знаш, тут нема з ким поговорити. Тільки бабуся, мати й тітки. Аді взагалі не до мене, а Ава посварилась з бабусею і вирішила, що не хоче більше тут залишатися! Я не могла повірити, коли вона взяла і просто пішла! Уявляєш? 
– Тут так багато таких як ти, онера, чому серед них не знайти друзів? 
– Вони інші, не такі як ми. – зрозумів, що забагато сказала, вона підвелась. – Мені час. 
– Скажи як тебе звати, будь ласка. – попросив Торо. 
– Оданія, але рідні кличуть мене Оді. 
– Оді, дякую за ліки, я дуже тобі вдячний. – хлопець посміхнувся.