Адаптивний захист

— Нарешті! Це стане революцією в світі захисту. Інтеграція штучного інтелекту в систему відеоспостереження успішно завершена, — промовляв у пустому офісі Артур.

Чоловік витер із чола піт і задоволено відкинувся на спинку стільця. На жаль, поруч не було нікого з колег, із якими він міг би поділитися успіхами. Артур оглянув простору кімнату. Махнув рукою та продовжив спостерігати, як прописаний код ідеально регулює роботу штучного інтелекту в системі.

За вікном йшла злива. Здоровенні каплі невпинно розбивалися об вікно та крихітними струмочками зникали за рамами. Подекуди розривали нічну пітьму блискавки. У такій атмосфері пасує створювати масштабний злісний план по захопленню світу.

Чоловік ще раз проаналізував роботу створеного коду. Ніяких помилок! Потягнувся і вимкнув комп’ютер. Відпочивати також треба, тим паче всі колеги давно розійшлися.

Несподівано запрацював ліфт! Артур не очікував тут когось побачити. Він рефлекторно сховався під столом,  бажаючи, щоб його не помітили. А раптом це Олівія, яка відповідає за нижній неблагополучний район міста? Давно планував її запросити на побачення, але не наважувався.

Ліфт зупинився саме на його поверсі! Несподівано для Артура з нього вийшли голова його відділу та генеральний директор. Обговорюючи якісь плани на наступний квартал, вони рухалися до кабінету керівника.

Здавалося, що діалог подібних персон не повинен цікавити простого робітника. Так і було, доки чоловік випадково не почув власне ім’я в розмові.

«Якого?..» — розгублено риторично спитав сам себе Артур.

Великі цабе і подумати не могли, що зараз хтось може бути в офісі, тому говорили голосно і відкрито.

— Ти хоч розумієш, що штат утримувати складно?! Останній рік саме твій відділ поніс найбільше збитків.

— Та розумію. А що я зроблю, якщо останнє поповнення з відділу кадрів не годиться. Навіть банальний «exel» не здатні засвоїти нормально.

— Це не моя проблема, вирішуй з Максом.

— Та добре-добре.

— І ще одне, коли ти вже позбудешся цього тупого вискочки? — зверхньо спитав директор.

— Це ти про Артура, спеціаліста по захисних системах?

— А хіба його проєкти не заточені під створення голограм та надреалістичних ілюзій?

— Це так, але він про це не здогадується. Вважає, що працює над системами відеонагляду.

— М-да, дурень ще той. Система давно працює, її контролюють троє менеджерів поверхом вище. Навіщо вигадувати велосипед та тримати його, платячи колосальні кошти? Не думаю, що з нього буде якась користь.

— Я б не сказав, що він взагалі не приносить користі, — вперше заперечив директору голова відділу.

— Та начхати, набагато простіше два-три рази в рік викликати майстра по обслуговуванню, аніж тримати цілий рік спеціаліста на зарплаті.

Несподівано душа Артура  розсипалася на друзки. Він багато часу віддавав Корпорації, працював до третього поту задля успіху. І тут кажуть, що він баласт і його легко замінити.

Успіх в інтегруванні штучного інтелекту в систему відеоспостереження миттєво тоне в огидних словах керівників. Чоловік обперся на стінку столу та схилив голову. Тотальна зневіра повільно перероджувалася в ненависть.

Тихо, немов шпигун, Артур зник у пітьмі запасного виходу. Спускаючись сходами, він аналізував свою працю за останні роки. Адже по всій корпорації розставлені різноманітні системи, включаючи оповіщення про загрозу пожежі чи радіації, які створив саме він.

На гору докладали про успіхи, та творцями завжди називали когось іншого, але ніколи не його. Артур лише допомагав, складав код і шукав помилки…

— Бувай, Артуре, завтра побачимось, — усміхнено мовив старий друг на посту охоронця.

Цього вечора дощ особливо холодний. Проймає до кісток. Але Артуру все одно, адже його скоро звільнять. Як далі існувати? Та й чи варто? Зараз Артур не був упевнений в цьому.

Погані думки привели бідолашного в той самий район міста, який офіційно визнаний неблагополучним.

Старі будівлі поміж сміття доживають останні роки. Гепнеш ногою і все завалиться до фундаменту. Але ще жахливішими є люди: огидні створіння, що втратили надію і ледь животіють. Безхатьки постійно в пошуках їжі, жінки активно стараються продати своє тіло за символічні долари.

Оглядаючись, чоловік зупинив погляд на здоровенній будівлі. Її розміри вражали. Хіба він колись міг подумати, що скоро йому буде заборонено доступ в середину цього гігантського шедевру архітектурного мистецтва?!

— Щось раніше я тебе тут не бачила, — несподівано почув він незнайомий жіночий голос.

— Ти хто? — беземоційно спитав Артур.

— Я? Це ти ким будеш? Я тут останні кілька років виживаю. Знаю всіх, хто мешкає в неблагополучному районі. А ти, такий весь акуратний та в чистенькому піджачку, явно не вписуєшся.

— Я працівник Корпорації, точніше, був ним…

— Якого дідька?.. — збентежено мовила жінка.

Незнайомка в чорному плащі, яка ховала обличчя під глибоким каптуром, швидко схопила Артура за руку та потягнула до найближчого будинку. Грюкнула дверима. Акуратно зачинила всі вікна. Чоловік гадки не мав, що тут коїться. Він не злодій, ніколи не порушував закони. Чого б це раптом зараз його стараються сховати, наче злочинця?!