Розділ 37. Пальці диявола

— Патерну, пояснити мені, що коїться?? Про який сюрприз мені говорив цей дурник Марк?! 

Проте Патерн лиш розгублено бігав очима.

— Мало того, що ви перевели весь піддослідний матеріал, але не створили людей-зомбі, так ще й з цією парочкою впоратися не можете?? – кричав Ріксон наче якийсь лев, в якого забрали його здобич. 

Струснувши Патерном кілька разів він таки випустив його зі своїх лещат і уважно втупився в вікно. Щось було не так і він це відчував, але витягши свої допоміжні очі раптом прокричав: 

— Це ж фейк! Фейкова картинка!!

Патерн одразу ж викликав підмогу для розблокування істинного зображення, коли блок таки було знято Ріксон розізлився ще більше.

— Що це в біса таке? — запитав з такою люттю, що здавалося придушить зараз усіх, хто знаходився в кімнаті, — Чому немає видимості? Приберіть це неподобство з вікна! Негайно!!

Та як кібернетики не старалися проблему усунути все ж не могли. Видимість лише погіршилася.

— На жаль, нічого не можемо зробити, це не комп'ютерна заслона, а якась жива біомаса…і вона здатна спричиняти біокорозію.

— Що?? – вирячився Ріксон на них своїми всіма очима, — Мій мікроскоп захопили гриби?? Я лиш маю таке право. Я! Я їхній бог! Я!

Вчені і кібернетики швидко сканували невідомому плісняву, що рухалася з шаленою швидкістю облітаючи все більшу і більшу площу.

— Подати освітлення, — скомандував Ріксон і вмить вся лабораторія була освічена. Стало зрозумілим, що невідома пліснява не обмежилася лише вікном, а рухається далі з шаленою швидкістю облітаючи собою всю лабораторію.

— Ми не знаємо, що це ..якийсь невідомий мікроорганізм. Він спарований та ще й мутований…ймовірно, цю мутацію спричинив вакуумний простір. А там під впливом сприятливих факторів ця штука досягне небачених масштабів. Нам її не зупинити.

— І що ж вона робить? — з жахом запитав Ріксон.

— Вона їсть. Вона пожирає скло..

— Всіх на добриво! Всіх, хто каже, що не в змозі з цим справитися на добриво! – кричав безумець, метаючись якимось неприродними рухами.

— Навряд чи ви колись зможете тепер відправити когось на добриво, бо схоже скоро ним станете ви, —  почув Ріксон голос Марка, але зображення його не було видно, — Вам напевно не зручно зі мною розмовляти, Ріксоне, тож я подам вам картинку, — сказав хлопець і одразу всі бічні монітори замайоріли обличчями Кіри та Марка.

— Ну і як воно, дядьку, почуватися лиш комашкою, яка заплуталася у власній же павутині? Яке воно почуття безпорадності? Страху? Подобається?

— Ви нічого мені не зможете зробити! — гаркнув Ріксон кидаючись до монітора як скажена собака. 

— А ми і не планували, ви самі з собою це зробили зі своїм організмом, зі своїм ДНК, зі своєю душею. Ваші кібернетики мають рацію, ця мутовану плісняву вже не зупинити, а оскільки слизовику ми передали точно будову лабораторії, він не пропустить тут жодного приміщення, жодної темної кімнати. Скоро стане дуже світло і затишно для грибів і справжніх людей, але дуже неприємно для вас. Ви ж напевно вже знаєте, що на вас чекає? І всіх, хто втратив душу разом з вами. Бо знаєте, все, що сховане у темряві рано чи пізно буде освітлене світлом. І все таємне стає явним. 

— Ви загинете разом зі мною!

— Я так не думаю, — всміхнувся Марк, — Якби контроль все ще належав вам, ми б вже були частиною добрива. Але у бездушних вже немає шансу врятуватися. Всі, хто зберіг душу, зможуть залишити лабораторію просто підставивши під сканер обличчя. Але якщо в них не буде виявлено людської ДНК, а вони захочуть вийти, то як казав мені колись Патерн, сотні маленьких лазерних промінчиків розсічуть їх на шматки. 

— Ти потвора! 

— Я? Ні… потворно те, що ви зробили з власною душею! О…я вже відчуваю ваш страх. Знаєте ця функція була недоступна у грі, ну відчувати запах на відстані, але як ви колись казали, я працюю в цьому напрямку. І скажу вам, що страх …смертельний страх, він смердить пліснявою і чимось затхлим. Нагадує запах тіла, що розкладається коли з нього витягти душу, – сказав Марк і монітори погасли. 

Люди почали розбігатися хто куди, навіть Патерн почав давати кроки назад бачачи як пліснява все більше чорною чумою окутує лабораторію. Скоро скло буде повністю зруйновано.

— Патерну, а ти куди? Ти ж теж без душі, –  холодно кинув йому Ріксон. 

Потім випускаючи з рук гіфоподібне павутиння, що одразу неприємною липкістю обплело ноги Патерна. Але той швидко витяг світловий ножик і обрізав ці нитки. Кинувся до виходу. Вводив код за кодом, відчиняючи двері за дверима. Ще одні і він вибереться на зовні, але схоже Марк не жартував, коли говорив, що лабораторію зможуть залишити лише ті, в кого є душа, бо на виході Патерну дало попередження: ”Якщо у вас не буде ідентифіковано ДНК ви не можете залишити лабораторію. Смертельна загроза!”. Патерн стис кулаки, але повторив спробу вводячи код доступу, але голос знову сказав: “Сканування завершено. ДНК не виявлено. Ви не можете вийти з лабораторії.” Підійшли ще якісь люди і їх пропустило. Патер був у злості. Схопив когось із юрби і підставивши чуже обличчя під сканер двері нарешті відчинилися. Радісно він ринув до виходу, але за кілька секунд лазерні промені розсікли його на частини, назавжди залишаючи в лабораторії.

###

Ріксон стояв посередині кімнати дивлячись в вікно. Що там було за тим вікном? А вже нічого…нічого. Там була його мета, до якої він йшов все своє життя. Якби мав він душу, якби залишив її при собі, то зрозумів би, що мета та була неправильною від початку. Він зрощував її замість доньки, яка проміняла його на любов до іншого, а не до нього. Замість дружини, що не поділяла його бачень, замість Кіри, що була єдиною, хто залишилася від нього…А тепер, за тим вікном, темінь. Чорнота. Пліснява, що огорнула собою скло. Там більше немає нічого…нікого. Як і всередині його тілесної оболонки лиш чорнота і порожнеча….Лиш трухлявий пень, що давно згнив…

Стало темно…Ріксон плеснув в долоні і монітори ожили. Пліснява повністю окутала лабораторію. Скоро тут стане світло і сонячно. Але так вже ніколи не буде всередині Ріксона, бо там немає чому світитися. Стали проступати маленькі промінчики. Сплітаючись з моніторним світлом вони чомусь віддавали райдугою. Все більше простору захоплювало світло, все менше залишаючи місця для темряви. Ріксон почав звиватися, наче павук якого хочуть злити у зливі, чіплятися своїми лапами за все, але кончина була не минучою. Під шкірою почали розростатися гіфи, замість еритроцитів венами неслися спори…Вони хотіли назовні, вони хотіли вирватися з непотрібної їм оболонки. Клітини проривалися від міцелію, що розростався по м'язах, тіло більше не контролювало гриби. Гриби контролювали тілом. А їм більше не потрібен був цей симбіоз, вони хотіли позбутися свого паразита, все більше захоплюючи людський організм. Ріксон кричав несамовитим криком, бо тіло проривало, викручувало, руйнувало. Якби в ньому була жива душа, то втекла б вже, позбавивши власника тілесної оболонки страшних мук. Але він це щось…Щось що виривалося назовні, щось що знищувало його, захоплювало, правило над ним. Робило йому нестерпно боляче..вбивало. Повільно. наче насолоджуючись. Спрагло вбираючи в себе сонячне світло і проганяючи темінь з закутків свідомості.