Розділ 36. ДНК закоханих

Після розмови з Ріксоном Кірі було кепсько. Її рвало від усвідомлення того, що вона була частиною чогось гібридно та огидного. Марк співчутливо дивився їй услід, поки вона мчала до вбиральні уже втретє. Обличчя дівчини було блідим і виснаженим. Зрештою, вона втомлено опустилася на ліжко і просто тупилася кудись в стелю. 

— Кір, ти гаразд? –  запитав її хлопець, коли вона повернулася до нього обличчям. Він був коло неї…зовсім поруч. Наче вірний цуцик, що чекав ласки з рук свого господаря. 

— Я гаразд, — тихо сказала Кіра, і ледь всміхнулася, —  Просто мені стало гидко і …

— Розумію, але це частина його, не тебе…

— Але я частина мого діда! — не стрималася Кіра, крикнувши з відчаєм.

— Ти людина в якої є душа! — теж почав голосно говорити Марк обертаючи її до себе, — Ти жива, ти смілива, ти особлива, ти..

— Хто? …Хто я, Марку, по-твоєму? Я сама навіть не знаю відповіді на це запитання, то хіба ти в змозі мені сказати хто я. Хто ми…, — сказала пригнічено, дивлячись в очі хлопцю, якого знала кілька тижнів, але здавалося, що знала його душу все життя. Вона читалася в його очах, як людський геном. Стукала ударами серця вкотре нагадуючи про життя. 

— Ти не частина Ріксона….ти частина мене, — сказав їй Марк обережно приставляючи дівочу долоню до свого серця, —  Ти частина моєї душі. І колись, можливо, якщо ти захочеш, ми створимо своє ДНК. Одне на двох, — запропонував впевнено, — Знаєш, я створив ще одну функцію, хочеш відкрити? Я розробив її спеціально для тебе.

 Кірі ставало все легше і легше. Страх відступив. Мабуть, Роберт мав рацію, коли говорив, що досконала любов проганяє страх.

— Хочу, — відповіла все ще тримаючи руку на хлопчачих грудях. 

Марк обережно вивів пальцями світловий ключик, а потім іконку з зображенням серця з замочком.

— Відчиняй, — всміхнувся їй.

Кіра потягнулася за ключиком, задоволено прикусивши губи. Обережно вставила у замочок серця, те розчинилося вивільняючи з файлу два ланцюги ДНК. Її і його. 

— Щоб об'єднати цих два ланцюги гравцю Марку потрібно вимкнути простодушного дурника і без страху зізнатися Кірі в коханні, — почули вони голос, — Гравець, Марк ви приймаєте умови?

— Приймаю, — відповів він впевнено.

— Чекаю виконання, — додав голос.

— Кіро, я кохаю тебе! Поруч з тобою я стаю сміливим. Так я все ще дурень у плані грибів, але я обираю бути простодушним і любити тебе своєю душею і серцем.

— Гравець Кіро, ви приймаєте зізнання гравця Марка? 

— Так.

— Тоді наступне завдання для вас. Ви готові відповісти гравцю Марку взаємністю? 

— Готова. 

— Тоді ось вам спільне завдання. Зробіть з двох ланцюгів один.

Кіра з Марком взяли кожен свій ланцюг. Ці два світлові сплетення навіть на відстані тягнулися один до одного, створюючи дугу схожу на серце. Їхні долоні ставали все ближчими, серця все ріднішими. Коли їх руки з'єднались, ланцюги переплелися в одне ціле переливаючись веселковими кольорами.

— Мабуть, саме так виглядає візуал споріднених душ, – посміхнулася Кіра, — А ось так виглядає візуал споріднених губ, — додала, хапаючи Марка за потилицю і притягуючи до себе. В ці хвилини вони спліталися все сильніше і сильніше. Простору ставало все менше, їх все більше. 

— Ми, мабуть, обоє дурники, Марку. Віртуальна гра з'їла всіх мешканців, простір зменшується, а ми…

— А ми збільшуємо наш особистий простір, простір сердець, простір душ.