35. Я сам "божество"

Кіра останні два дні не готувала, не жартувала, не видавала ідей. Вона просто мовчала. Сиділа...як німа. Втрата Роберта сильно похитнула її. Ймовірно, і їй почали снитися кошмари, бо й спати вона відмовлялася лягати. Марк дивився на неї й не знав, що йому робити. Точніше знав, але….але…І зараз вона знову сидить, як зачарована, дивиться десь у вікно. Простору залишається все менше, страху стає все більше.

А от Марк навпаки зарядився оптимізмом. Відчував, ще трохи й вони обов'язково виберуться звідси. Тому не полишав спроб дістатися до управління лабораторії. Аж підскочив коли побачив на моніторі ту саму кімнату, де він вперше зустрівся з Кіриним дядечком. Той стояв над столом тримаючи в руках якусь, наче як чашу?

— Кіра! Кіра! – покликав Марк її, але вона так і сиділа. Встав, підійшов до неї обережно беручи за руку, — Кір, мені потрібна твоя допомога, — сказав обережно, наче б вона була якось пушинкою, яку міг віднести кудись вітер, лиш від його подиху. Дівчина таки поглянула на нього, потім обережно взяла його долоні. Ніжно водила по них пальцями, а потім запитала:

— Невже ти грибного сніданку захотів? — ледве всміхнулася вона.

— І це теж, – і собі всміхнувся хлопець, — Але зараз я би хотів довідатися чим таким снідає твій дядечко, — погладив він її руки у відповідь.

— На жаль, не можу дати відповідь на це запитання, – майже беземоційно відповіла вона знову повертаючись до вікна, — Я не ясновидиця.

Марк важко зітхнув. Колись він боявся Кіриних жартів, але тепер його єдиним страхом був той, що вона більше не жартуватиме.

— Я покажу тобі, ходімо, — обережно потяг він її за руку, а вона таки піддалася. Йшла повільно, але коли побачила на його моніторі трансляцію з лабораторії, тоді наче ожила. Підбігла і вчепилася поглядом в екран.

— Як ти це зробив, Марку? 

— Як казав твій безумний дядько, є щось в мені від і генія, але не лише від дурника, — всміхнувся, — Що він робить? — запитав, спостерігаючи за тим. як Ріксон спочатку обмився рідиною з чаш, а потім почав пити їх.

— Можеш збільшити? — попросила дівчина прижмурюючи очі.

— Зараз спробую, — відповів їй Марк. Кілька вправних рухів і картинка зблизилася.

— Та ну… не може бути, — похитала головою Кіра.

— Що це? — допитувався Марк.

— Це такий гриб, він називається Саркосома.

— Звучить, як злоякісна пухлина, – закотив очі Марк, — А виглядає як горілий кекс. І навіщо він вливає, то в себе?

— Розумієш навколо цього гриба витало багато дивних легенд про його фантастичні властивості. Начебто він породжує довголіття та молодість. Якщо випити один такий гриб – це один рік життя, три – три роки.

— А це звучить, як бредні, вибач.

— Проблема в тому, що гриб цей надзвичайно рідкісних та примхливий. Про нього заговорили ще у двадцятому столітті. Він настільки рідкісний, що його навіть не вистачало, щоб дослідити. Тож все залишалося на рівні здогадок. Крім того, він проростає ще й раз в 3-8 років. А останні півстоліття його взагалі ніде не могли знайти. Навіть у нашій лабораторії такого не було.

— Значить він таки його десь роздобув, – хмикнув Марк.

— Виходить, що так, Марку. Мій дядько вірив у багато дивних речей, підносив гриби до рівня божества. 

— Бо я і є бог, — почули вони голос Ріксона, і аж сіпнулися. З монітора на них дивився Ріксон. Його хижий погляд пробирав до кісток. Здавалося, що він тут в кількох сантиметрах від них, — Чи ти думала моя дорогенька, Кіро, від моїх очей щось сховається? — запитав заливаючись сміхом, але різко зайшовся кашлем.

Кіра вчепилася в долоню Марка з усієї сили. Зараз, як ніколи, відчувала — перед нею не її дядько, якесь чудовисько, якого вона ніколи не знала, і яке не знало її. Але той факт, що симптоми отруєння давалися в знаки трошки заспокоював її. 

— Я трішки адаптував себе, — заговорив Ріксон виводячи на руці великого павука. Бридкі довгі чорні лапи вправно пересувалися по костюмі вченого, а той зачаровано спостерігав за ними, — Яке дивне створіння. Красиве! – говорив вивертаючи голову, якось майже не природно, — У нього аж вісім пар очей, оце я розумію рівень, — продовжував говорити прикриваючи очі, але коли він їх знову відкрив, на Марка з Кірою вже дивилося чотири пари очей замість людських двох. Ті допоміжні були трохи меншими виглядали хижо та страхітливо. Кіра аж заціпеніла від побаченого. — То як вам подобається моя трансформація? — сміявся самоназваний бог.

— Ні, — твердо і майже без страху відповів Марк, — Але мушу визнати саме павука ви нагадували мені завжди. 

— А ти посміливішав, Марку, — вп'явся всіма своїми новоутвореними очима у хлопця Ріксон, — Тоді чому не питаєш що це? — зухвало підніс до вуст чашу.

— Кіра мене вже просвітила, — відповів хлопець.

— Я так і думав, — сміявся, — А тепер може і ти її просвітиш, хтозна, — знизав він плечима, — Раз ти дістався до мого простору, то й до архіву, я певен дістанешся. Дозволяю тобі там понишпорити. Я певен ти там знайдеш багато сюрпризів для себе, і навіть для моєї любої Кірочки, - І Кіро, дорогенька, дякую тобі за смачний сніданок, - сказав ховаючи свої допоміжні очі назад під шкіру. Кіра сиділа нерухомо, навіть дихати боялася. Відчувала — Ріксон знає правду. Її дядько знає, про те, що вона приготувала йому отруту, — Ох, дорогенька, мій кашель це не те, що ти думаєш, — розсміявся так голосно, що здавалося, монітори зараз підуть тріщинами, — Чи ти думала підсунеш мені отруту, а я і не помічу??

— Але ви ж з'їли, я не розумію, —  захитала вона головою, ледве стримуючи сльози.

— З'їв, — розсміявся той, — Не хотів руйнувати твої ілюзії швидше часу, дорогенька. Бо у тебе попереду, ще було б багато розчарувань, серед яких і розчарування у першому коханні. Але на жаль, не довго тобі залишилося. Тому встигнеш померти щасливою і коханою, зате молодою і дурною, як і твоя мати…

— Але як? — знову запитала Кіра, відчуваючи, що сльози ось-ось потечуть з її очей. Сльози і болю, і розчарування, і втоми…