Розділ 33. Трупний колір, фіалковий запах

Щоразу, коли в місті хтось помирав, будинок тієї особи зникав, а разом з ним і тіло самої людини. Відтак місто стикалося у розмірах і ставало меншим. Кожного ранку доводилося заново запрограмовувати слиз, щоб отримати нову карту вірту. І якщо, напочатку, масштаби лякали величчю розмірів, то зараз, навпаки…людей все менше…простору все менше…надії все менше….

— Самий час поснідати, як гадаєш? — всміхнулася Кіра до Марка, що стовбичив перед монітором. Хлопець не полишав зусиль над тим, щоб перехопити контроль у власні руки. Та наразі, він все ще був мухою в павутині, а не павуком власником. 

— Давай, — всміхнувся їй хлопець мило. В душі боявся підвести цю дівчину, не справитися. Хвилювався за сестру, з якою тепер не було зв'язку, хвилювався в цілому за все.

— А де ж Роберт, він завжди приходив на дев'яту годину на сніданок, заспав чи що? — і собі всміхнулася Кіра до Марка, знизуючи плечима. 

— Можливо, він сам не раз нам говорив, що любить поспати, то от може і спить досі. 

— Ну тоді зараз я доготую і підемо будити його. А в тебе як справи…там? — застало Марка питання, яке він боявся почути. Що він має сказати Кірі? Що наразі нічого не вдіяти? Попри свій песимізм, він чомусь сподівався на краще. Він би обов'язково залишив для себе якісь лазівки для перехоплення контролю, якби у нього було більше часу. проте, тоді на кону стояло життя Кіри. Він не міг її втратити! Не міг. Досі пам'ятав як швидко летіли світлові піщинки в годиннику, і як літали його пальці по клавіатурі вводячи останні коди. 

— Нічого….я ще нічого не придумав, — сумно сказав він опускаючи голову і стискаючи губи, — Що у нас на сніданок сьогодні? — запитав, намагаючись змінити неприємну тему на щось веселіше. 

— Лепіста фіалка, — всміхнулася Кіра.

— Це в прямому значенні фіалка? — питав Марк виводячи перед собою монітор всипаний фіалками. Швидко натискав на них пальцями формуючи з них букет. Дрібні фіолетові квіти вправно групувалися до купи й наче як виблискували кольором. 

— Ні, — лагідно заперечила Кіра, а Марк опустив кутики губ. Засмутився. Фіалки завмерли в повітрі, — Ти думаєш квіти були б смачнішими за гриби? — запитала, підходячи до монітора. Обережно пальцем торкнулася пелюсток, квіти ж відразу з'явилися у її руках, — Дякую, гарний букет, — сказала підносячи стебла, щоб нюхати, та на жаль, електронні квіти не пахли.

— Знову гриби?

— Ну знаєш, — хмикнула Кіра, — У нас якби не дуже є вибір,  — Проте в плані грибів, просто колосальний, — розсміялася, — Ось, ну ти глянь, яка шапка в гриба прикольна, — намагалася жартувати дівчина вдягаючи її собі на голову, — дзвоникоподібна.

Марк і собі всміхався з витівок Кіри. Їй дійсно пасувала шапка з під гриба, якби то дивно не звучало.

— Тільки от це щось не дуже то схоже на фіалку, та й колір інший. Якийсь як ….ум…трупний? — видав, а Кіра невдоволено вигнула губи. Ох, цей песиміст.

— Ну, це тільки ти міг таке вигадати, Марку, — хмикнула, здіймаючи з себе шапку гриба, — Де ти тут трупний колір то розгледів? — питала вертячи гриб у руках, — Він мені якийсь коричнюватий, чи оранжево-жовтий, але м'якота, може трохи й схожа на такий колір як ти казав, — хихикнула ріжучи гриб навпіл.

— То чому фіалка я так і не зрозумів?

— ААА, — протягнула Кіра, наче пригадуючи ниточку розмови, — Бо м'якуш так пахне, наче корінь фіалки. На ось, понюхай, — сказала формуючи прозору капсулу і поміщаючи туди шматочок гриба. Потім капсула розчинилася в моніторі, — Давай, відкривай повідомлення, — всміхнулася дівчина, — Ти мені квіти, а я тобі їх запах.

— Поєднаємо і повноцінний букет буде, — відповів Марк відкриваючи капсулу. І справді пахло фіалками.  Марк обережно витяг пальцями кінетичну структуру з часточки гриба, а потім вписав її в структуру фіалкового букета, — Тепер можеш ще раз понюхати, — запропонував хлопець прикушуючи губи. Кіра задоволено вдихнула запах фіалки. Дійсно пахло. 

— Дякую, — відповіла і собі покусуючи губи, — Короче, цей гриб має варитися хвилин двадцять перед основним приготуванням, давай сюди свою формулу пришвидшення.

— Тримай, — сказав Марк пересилаючи їй невеличкий наче як світловий комок, — Просто помісти це у воду з грибом, і за дві хвилини все буде готово.

Кіра так і зробила і за кілька хвилин гриб був вже варений.

— То як тобі приготувати його? 

— А які є варіанти?

— Ось так просто відварений, – говорила на що Марк поморщився і сказав:

— Виглядає не дуже апетитно. 

— Маринований? 

— Ну на це треба час, а формула пришвидшення ще не відновилася, — чухав потилицю.

— Який ти перебірливий став, — сміялася, — Ну тоді залишається смаження або соління.

— Давай смажений. Нова порція топленого масла якраз буде доречною, ‐ підмигнув він Кірі. 

За хвилин п'ятнадцять гриби вже були смажені. Запах фіалки, здавалося пронизував собою все. 

— Роберта все ще немає, — схвильовано говорила Кіра визираючи через вікно, — Треба йти до нього тоді, — а в душі, як фіалки, розпускалося якесь хвилювання. От тільки воно не було приємним як квіти, швидше бридким і слизьким як міцелій. Впивалося в неї, душило, — Марку, давай ходімо.

Можливо, десь там в глибині власних душ, вони все ж знали, що то могло означати. Але кожен боявся проговорити то вголос. Тому, обоє цих молодих людей мовчали, міцно взявшись за руки. Вийшли з будинку. Навколо така краса. Яскраві барви манять, туманять розум, але що ж з того, якщо ілюзія, то все. Не жива, мертва. Лиш вони тут живі. Все ще живі.

Обережно зайшли в приміщення. Наче все було звичним. Роберт сидів за столом, опустивши голову на руки.

— От, соня! — радісно гукнула Кіра підбігаючи до нього, — А ми вже злякалися, що кінець тобі прийшов, — термосила вона його за плечі. Але чоловік не прокидався, лиш рука, як дерев'яна з'їхала зі столу відкриваючи частину його обличчя. Кіра викрикнула кидаючись до Марка. Той лиш встиг захопити її в міцні обійми.