Розділ 29. Сказати напряму

Кіра, зайшовши в помешкання, одразу прийнялася готувати сніданок, що був вже обідом. Вигляд у неї був геть не веселим. Марк зайшов слідом винно опускаючи голову. Тепер вже і Роберт здається злився на нього. Та кольорові єдинороги, що з ними всіма? 

— Бачу, Марку, ви дуже “мило” поговорили, — хмикнув чоловік підходячи до хлопця, — Я не розумію, хлопче, замість того аби повернути дівчині настрій ти остаточно його зіпсував, ну як так?

— Не питайте, Роберте, я не знаю, — розвів руками хлопець, — Я без поняття як так виходить. Я схоже справді якийсь недоумок, – буркнув хлопець.

– Ну, але ти їй сказав…ну...

– Що ну? – не розуміючи дивився Марк на чоловіка.

– Ну, що вона тобі подобається і всяке таке, — говорив Роберт.

— Так вона ж знає про це, хіба ні? — щиро дивувався хлопець почухуючи потилицю. 

— Угу, — похитав Роберт головою зминаючи губи, — От ми з Кірою чомусь постійно нагадуємо тобі, що ти, Марку, простодушний дурник! А хіба про почуття не важливіше нагадати?? Тим паче якщо вони такі…ну хороші, — наставляв Роберт юнака. Вкладав в слова і суворість і тепло водночас. Чоловік все уявляв, що це його син, сприймав як сина, хвилювався як за сина. 

— Ви безперечно маєте рацію, Роберте, – винно опускав очі хлопець, сумно поглядаючи й на Кіру, що безжально кресала “куряче м'ясо “, — просто ми дещо побачили не дуже приємне, от і вже потім якось не до романтичних розмов було.

— І що ви побачили? — запитав чоловік напрочуд спокійним голосом, а в ньому були нотки страху і тривоги.

— Та нічого такого…вам краще не знати…

— Думаєш мені краще не знати, як я помру? — запитав чоловік, чим викликав на обличчі хлопця здивування, — Так, Марку, я не такий дурник як ти синку, – всміхався, — Я розумію, що я приречений. Але я дуже радий, що ви двоє у безпеці…наразі. І надалі будете. Може ти й дурник, проте водночас ти й дуже кмітливий юнак. Ви виберетеся звідси! — опустив чоловік руку Марку на плече, — ну то давай, повідай мені яка саме смерть мене чекає, що ти бачив?

— Ми бачили чоловіка, який кричав про безумство. Можливо він безумів від болів, може від нерозуміння, а може він взагалі нічого не розрізняв. Він тримався за свою голову, а потім…потім з нього проріс міцелій. Він вилазив з його очей, голови, поки не окутав його всього, — говорив Марк так тихо, що здавалося його голос ось-ось затухне, наче свічка, що догорає, — вибачте, я не хотів вас розчаровувати, – говорив хлопець бачачи як обличчя Роберта стало хмурим.

— Знаєш Марку, інколи так добре, що ти все такий простодушний, — сміявся Роберт, але видно було, що насправді чоловіку сумно на душі, — Бо Кіра мені ні за, щоб про це не розповіла, — звів Роберт брови до гори, — Навіть якби той міцелій з неї проростав, – знову розсміявся.

— Ну чому я такий недоумок, – опустив голову хлопець. 

— Гей, юначе, — штовхнув його Роберт, — не занепадати духом, чув? Пройшли уже ті часи коли ти був песимістом. Зараз час оптимістичних настроїв. Бути простодушним дурником, це ж не погано! В простоті криється сила. Ти дурник не тому, що дурний, а тому, що чесний. Тримайся цього, але й будь чесним і з Кірою, гаразд? Вона ж просто чекає на твоє зізнання, а ти тупиш. 

— То вона через це злиться на мене?

— ага, уяви ось так от все просто, – знову штовхнув його Роберт. 

— Хтось дуже хотів їсти! — почули вони суворий голос Кіри.

— Але визнаю, хлопче, з жінками таки завжди було не просто, – прошепотів чоловік Марку на вухо, а той розсміявся.

— Ммм…донечко, як пахне, — весело підійшов до Кіри чоловік, — Але я чую запах курки, а не яєшні.

— Ну так склалося, що поки ми шукали одні “яйця” загубили й інші, — відрізала Кіра, дивлячись гострим поглядом на Марка. А той стояв і думав від коли це Кіра перейшла від гумору до сарказму? 

— Що ж м’ясо я люблю, — говорив Роберт сідаючи за стіл і ледь стримуючи приступ сміху, що наростав.

— Ну от і добре, — сказала Кіра ставлячи перед ним страву, — а то з яйцями в нас сьогодні щось не складається, — додала ставлячи тарілку й перед хлопцем. 

— Та колись і яйця знайдуться, я певен, — підморгнув Роберт Марку, — Дуже смачно донечко, дякую.

Деякий період вони їли мовчки, але потім Марк витяг зі свого браслета комп'ютерний смайлик, що був окутаний сердечками й направив його до Кіри. Та спочатку ледь всміхнулася, але це тривало якісь долі секунди, бо коли той смайлик до неї таки доплив вона проткнула його світловою голкою. Марк зім'яв губи й вирішив повторити спробу, цього разу посилаючи Кірі троянду. Кіра прийняла квітку, витягши під ню вазу. Марк задоволено всміхнувся. Але Кіра схопила посудину разом з квіткою і гупнула нею об землю, все зникло, розсипаючись світловими часточками. Роберт тільки й встигав водити очима то туди то сюди. Тоді Марк вирішив її атакувати, закидуючи все новими мімішними смайлами, але Кіра вправно усіх відбивала. А потім взагалі вивела на арену смайла-гіганта, що з’їдав смайли Марка, поки вона доїдала свій обід. 

— Гаразд, здаюся, — здійняв руки до гори хлопець і смайлики одразу ж зникли. 

— Ну щось…схоже трутовик не такий вже і всемогутній, — всміхнулася сама до себе Кіра.

— Не знаю про що ви, діти, — втрутився Роберт, — Але зараз не час виясняти стосунки. Зараз час виясняти, як вам вибратися звідси.

— Ми працюємо і всіх сфері, — з сарказмом заявив Марк, а Кіра зрозуміла його натяк скрививши обличчя. Так часто говорив її дядько, впертість якого ніяк не переперти. 

— То може обговоримо якісь варіанти? 

###

Ріксон стояв і вглядався у своє велике вікно. Дратувався. Злився. Просто кипів. Досі нічого не виходило! А піддослідних стає все менше і менше. 

— Патерне, чому досі ми не отримали людей-зомбі? — запитував вчений стискаючи долоні ледь не до посиніння, — Ти ж стверджував, що ген майже готовий? — спитав несподівано закашлявшись. 

— Так і є. Ми не розуміємо в чому причина, — стенув плечима чоловік, — Ми вже навіть змінили тактику пророщення гриба і цього разу чоловік певний період залишався живим.