Розділ 26. Коли ти лиш мурашка

Кіра знову не спала. Вона думала про те, чому не можна використати формулу пришвидшення, наприклад для людських почуттів? Мабуть, все-таки людський організм набагато складніший ніж грибний…., а може тут дійсно справа у людській душі? Дівчина мало вірила в ефективність їхнього плану, але чомусь не переставала вірити у їхній щасливий кінець.

Позаду почулося протяжне зівання. Так підкрадається лише один у світі простодушний дурник - Марк. Озирнулася. Дійсно він. Стоїть над нею з сонними очима та стирчачими антенами волосся.

— Ти чому не спиш? – запитував Марк почухуючи потилицю та протираючи заспані очі.

— Милуюся пейзажами, — саркастично всміхнулася Кіра, — А ти?

— Що я?

— Не розумію, ти досі спиш чи що?

— Ні, —  видихнув хлопець, — Просто я досі залишаюся простодушним дурником, який не завжди все розуміє з першого разу, — хмикнув хлопець сідаючи поряд.

— Бачиш ще кошмари?

— Ну якщо кольорових єдинорогів можна назвати кошмарами…ну то так, — всміхнувся.

— Ну навряд чи…, — стенула плечима Кіра.

— Мені часто сниться сестра, і її казковий світ в якому все кольорове і навколо пегаси кружляють, — мило всміхався Марк до Кіри, — А тобі?

— А мені не сниться нічого, від коли я потрапила у лабораторію, — якось сумно розказувала Кіра, — Навіть рідні…

— Сумно це, розкажеш що трапилося? — обережно поцікавився.

— Ум…не певна, що варто, що готова, що…знаю що розказати…

— Ум…тоді можливо колись. А про почуття?

— Які почуття? — питала з круглими очима дівчина. Вона сиділа і думала, що Марк має на увазі під цим словом. Почуття до нього чи просто взагалі?

— Наші…, — тьохнуло їй у серці, – Ну ті які ми відчуваємо знаходячись тут, — пояснив, а їй відпустило і якось знову тьохнуло тільки цього разу сумом. Може Марк на відміну від неї нічого не відчуває? Може то була лиш симпатія з його сторони, що давно минула. А тепер це лиш вимушена адаптація у парі?

— Я вчора вже говорила Роберту, що мені страшно, – відповіла сумно дівчина, — Дуже страшно Марку, так, як ще не було ніколи в житті. 

— Навіть тоді коли я врятував тебе з під бамбука?

— Навіть тоді мені не було так страшно як тепер.

— А коли я….я обіймаю тебе, страх минає…ну хоча б трохи? — запитував Марк несміливо простягаючи руку до її талії.

— Я б сказала він стає ще сильнішим, — посміхнулася йому Кіра, — Але це приємний страх, інший…Можеш…можеш обійняти мене сильніше, — просила кладучи голову на його плече.

Вони сиділи мовчки хвилин десять, поки серця не сполохалися знову від знайомого звуку. Прямо перед ними загорілася ще одна будівля. 

— Не спрацювало, значить, — тремтячим голосом вимовила Кіра, а Марк сильніше притис її до себе. Кіра сиділа і думала — невже то вона? Налякана дівчинка, яка завжди була сильною, яка нічого не боялася, яка всіх заряджала оптимізмом…і що тепер, вона боїться і кутається в обійми простодушного дурника, що виявився стійкішим за неї. І ще зовсім незнайомого чоловіка Роберта, що виявився ближчим ніж рідний дядько.

— Маєш ідеї чому так? — спокійно питав Марк спостерігаючи як зелений грибний вогонь повністю охоплював будівлю. Виглядало так красиво і так само страшно.

— Я думаю, що ми в мегаформікарії, щось на кшталт того, — говорила заплющуючи очі, але й так вона все ще бачила зелене полум'я. 

— Я вже сто разів певно чув що я дурник, але можна детальніше про цей…е…навіть слова повторювати цього не буду, щоб не видаватися ще дурнішим, — всміхнувся Марк від чого нарешті викликав усмішку і на Кіриному обличчі.

— Ми в лабораторії вирощували один гриб з роду Attamyces, — почала розповідати Кіра відкриваючи очі, — В природі він зростає на глибині п'яти метрів під землею і харчується він свіжими листками дерев.

— Так…, — струсив головою хлопець, — він на глибині п’яти метрів і харчується свіжими листками дерев? — на всякий випадок перепитав Марк, — Або я геть дурний або…не знаю, що або…

— Не дурний ти, Марку, — посміхнулася Кіра знову горнучись до нього всім тілом, — глянь сюди, — сказала виводячи перед його носом монітор на якому з'явилося зображення цього самого гриба, що був схожий на якусь зіпсуту губку, — Що ти тут бачиш?

— Якусь зморшкувату субстанцію, яка ймовірно є грибом? — скривився хлопець.

— Ага, а тепер? — питала додаючи пальцями ще одне зображення.

— Мурахи? 

— Вірно, — ствердно відповіла Кіра, — На цей гриб працюють сотні таких мурашок-листорізів, доставляючи йому їжу.

— І який їм з того прикол? – спитав Марк, смішно вигинаючи голову спостерігаючи за рухом мурашки, що несла лист більший за себе у два рази.

— За це гриб вирощує маленькі гіфиспори, якими харчуються ці комашки. 

— Ну припустимо, – струсив головою хлопець, — Але яке то все має відношення до нашого віртуального світу?

— Ти не розумієш?

— Ні.

— Ми і є ті самі мурашки, але от харчується гриб не листям, а нами самими, ми його їжа.

— Ну це ми тільки що бачили, – говорив повертаючи голову на будинок, що все ще зникав у полум'ї.

— Це все місто, це і є по-суті один гриб, і видима його частина це не ось це все, — провела вона рукою довкола.

— А що тоді?

— Основний гриб знаходиться там в лабораторії, а той міцелій, що ми вчора бачили, то його лиш частинка. Ми можемо скільки завгодно руйнувати зв'язки гіфа та нам ніяк не добратися до його центру, тобто головного гриба. Гриб це не тварина, якій можна відрубати ноги й вони вже не відростуть. Він буде відновлювати пошкоджений міцелій знову і знову. І причому кожен раз це будуть інші сплетіння. Адже саме він править своїм корінням, так би мовити, а не навпаки. Він живиться кожною новою смертю тут і ми ніяк до нього не доберемося. А також завдяки симбіозу передає поживні речовини й іншим грибам, які ростуть тут. 

— Чекай, — знову струсив головою Марк, — То ти кажеш що цей грибний-монстр живе на глибині так?