Розділ 25. Це не адаптація грибів

    Цієї ночі з міста зникла ще одна будівля. Перед очима Кіри досі палахкотіло зелене грибне полум'я. Вона вертілася з боку на бік, але сон ніяк не йшов. Марк спав…а вона просто не могла. Наче разом з усіх цим згорала і її душа. Вийшла з будинку, навколо світилися кольоровим світлом гриби. То тут то там виграючи яскравим люмінесцентним світлом. Так багато краси навколо і водночас так моторошно. 

   Віртуальне місто завжди було тихим. Наче всі тут вже давно померли. Та мабуть, кожен з них вже збагнув, що така участь вготована всім. Вона б з радістю роздала протиотруту всім, проте розуміла, що топлене масло вже не допоможе нікому з тих людей, навіть Роберту. Адже вони тут були набагато раніше…якби їх закинули сюди хоча б трохи швидше. Але все ж надія на те, що Роберт житиме жевріла. Їм би самим тут вижити.

   Дівчина стояла і мимоволі пригадувала своє дитинство. Яким воно було вона майже не пам'ятала, лиш знала, що воно було щасливим. А що таке те щастя? Може воно теж лиш ілюзія, як і душа людська. Як це місто сповнене життям і смертю водночас. 

— Ти чому це не спиш? — почула Кіра позаду себе голос Роберта. У відповідь лиш знизала плечима, — Боїшся, дитинко? — запитав чоловік вкладаючи у слова особливе тепло, якесь наче батьківське.

— Мабуть, — відповіла йому Кіра. Роберт підійшов ближче й обійняв її. 

— Боятися це нормально, це по людськи, — шепотів він їй на вухо, — Я он який великий уже, а досі боюся як маленький хлопчик, уявляєш? — питав притискаючи дівчину до себе, що тремтіла.

— І цього почуття ніяк не позбутися? — запитала відчуваючи його приязні обійми. Заспокоювалася. Дихала тихіше, спокійніше.

— Можна, звісно.

— І як же? – здивовано глянула на нього дівчина.

— Потрібно любити, — посміхнувся їй чоловік, — Лише досконала любов здатна прогнати страх. Я взагалі по житті боягуз, дитинко. Але я дуже люблю своїх дітей, настільки сильно, що ось бачиш куди я втрапив? — розсміявся по-доброму чоловік, — Я знав, що це паска, павутина, та страх відступає, коли приходить любов. Я не боюся тих, хто здатен вбити тіло, дитино. Значно страшніше коли хтось чатує на твою душу.

— Ви дуже добрий, Роберте, — сказала йому Кіра все ще обіймаючи.

— Я? — розсміявся той, — Ні, дитинко. Добрих людей, мабуть, не буває. Можливо є ті, хто намагаються ними бути, – підморгнув він їй.

— Я ніколи не думала, що мій дядько таки дійде до такого рівня адаптації грибів, що зможе посадити їх у віртуальному світі.

— Дитинко, невже ти думаєш, що таким чином ці злі люди адаптували гриби? — дивувався з неї Роберт, — Ні, це не адаптація грибів. Це не що інше, як адаптація бездушності, дитино. Без душі людина така ж мертва як і створений нею цей жорстокий світ. Ти адаптуй свою душу в любов, тоді страх пройде. А любов, вона завжди перемагає. Дитинко, маю попросити тебе дещо. Ви як виберетеся з Марком звідси, скажіть моїм дітям, що я любив їх, добре?

— Роберте, ви вийдете звідси з нами, — говорила Кіра відчуваючи як сльози течуть з її очей.

— Не думаю, так дитино. Я розказував тобі про них, знайди їх і скажи їм, добре?

Кіра не знала, що їй говорити. Мовчки плакала і кивала, горнучись до чоловічих рук. Їй не було кому дарувати обійми там в лабораторії. А тут…тут вона справді відчувала, що таке любити. 

Здавалося ранок не приходив цілу вічність. А все ж коли місто знову стало світлим вони всі троє стояли у вбиральні їхнього дому. 

— Ну що ви готові переміститися під місто? — питав Марк з якимось ентузіазмом в голосі.

— Ага, — відповіла Кіра не менш рішуче тримаючи його за руку.

 Марк вивів перед собою прозорий монітор і натиснув на іконку з зображенням зайця, що стрибає, і за кілька секунд вони наче перемістилися у якийсь темний вакуум. 

— А чого так темно? — запитав Роберт намагаючись намацати щось у просторі.

— Ну може тому, що ми десь в каналізації, а як вона тут облаштована, Бог його знає, —  говорив хлопець, — Давайте потрібно намацати міцелій, тоді ми зможемо використати функцію освітлення. Я зараз монітор виведу.

— Я здається, щось схопила, — почала говорити Кіра проводячи пальцями по чомусь, — зараз дайте мені кілька хвилин….так, я певна це міцелій.

Марк ще раз вивів монітор підсвічуючи Кірині руки.

— Ну дуже схоже, гаразд спробуємо….Бо якщо це не він, то доведеться пробувати ще раз завтра, — сказав він натискаючи на функцію освітлення. 

Тут же світло побігло по ниткоподібнім сплетінням всього підземелля. Виглядало то захопливо. Наче б справді все місто було окутане невидимим павутинням грибниці. Там на горі було її тіло, тут коріння.

— Це так дивовижно, — почав говорити Роберт.

— А мені не подобається, наче ці всі гіфи хочуть мене вдушити, — сказав Марк кривлячись.

— Тепер потрібно пошкодити зв'язки між цими сплетіннями. 

— І для цього у нас є нова функція, — всміхнувся хлопець, – функція руйнації, — говорив виводячи на екран іконку з зображенням динаміту, — Вона обмежена, звісно, проте можемо закласти динаміт в кількох точках.

— Хм…можливо цього буде достатньо, хто його знає, — знизала плечима Кіра. 

— Добре давай тепер слиз, —  сказав Марк до Кіри, а та витягла прозорий флакон, — фотографуй і передавай їй зображення, нехай вона відобразить нам приблизну конструкцію цього сплетіння.

 Кіра помістила в флакончик зі слизом краплю топленого масла, потім Марк вмонтував в її систему знімок підземелля, використали функцію пришвидшення і за кілька хвилин вони вже розглядали все підземелля повністю. 

— Пропоную розмістити динаміти по краях і всередині, —  запропонував Роберт.

— Що ж так і зробимо, — говорив Марк вибираючи на моніторі точки закладання динаміту, — а тепер вшиваймося звідси, —  підморгнув він Кірі та Роберту ще раз використовуючи функцію переміщення. 

Коли вони вже були у будинку Кіра запитала:

— Як думаєш спрацює?