Розділ 21. Сяяти

— То, Патерне, скількох людей ми вже втратили за сім днів експерименту? — питав Ріксон вдивляючись у своє прозоре вікно, що відкривало перед ним краєвиди комп'ютерного мікроскопного міста. 

— Дев'ять осіб, — відповів той виводячи перед собою з-д модель міста, — Таким чином з гри вибули будинок номер 7, 16, 21, 4, 30, — перерахував Патерн, легким рухом пальця витираючи будинки що зникли з макета, — 44, 53, 54 та 60. 

— А результат? — невдоволено озирнувся на нього вчений.

— Наразі не вдалося сполучити людський геном з клітинами кордицепсу. На жаль, піддослідні гинуть після проростання міцелію в мозку.

— Погано працюєте! Погано! — гиркнув Ріксон, — Такими темпами я і тут міг удобрити свої грибниці. Ти ж запевняв мене, що геном майже готовий?? — злісно пропалював його поглядом.

— Так, ми могли лиш віртуально відтворити дію цього сполучення, але в реальності, на живих людях виникає багато нюансів, з якими доведеться боротися. Людський організм значно стійкіший ніж ми припускали. Спори або не приживаються, або ж все-таки проростають, проте людина все ж помирає. Наразі намагаємося здолати цю проблему, — виправдовувався Патерн нервово перебираючись з ноги на ногу. 

— Ви вже перепсували частину піддослідного матеріалу, — сказав Ріксон підходячи ближче до чоловіка в костюмі й хапаючи його за шкірку, — Треба працювати швидше й ефективніше, — струсив ним Ріксон, — Бо я хочу правити світом, а не кількома мікроорганізмами під моїм мікроскопом, сподіваюся, ти зрозумів мене? — запитав холодним голосом, зрештою відпускаючи Патерна.

— Ясніше нікуди, — невдоволено відповів той, поправляючи костюм, — Але якби ви залишили Кіру тут, а не запхнули її туди разом з тим дурником, — почав говорити Патерн, але Ріксон перебив його жестом руки 

— Ти що це здумав мене повчати? — питав голосом, що нагадував кригу, — Ви всі для чого тут телепні?? Невже ніхто не може краще вивчити гриби за мою племінницю?? Га, а ну скажи мені? 

Патерн мовчав, ймовірно, щоб не розпалювати ще більше цього навіженого, а Ріксон продовжував кричати:

— Кіра зв'язалася з цим простодушним! З неї вже не було користі, якби вона все-таки була тут, як думаєш багато було б з неї користі? — суворо запитував Ріксон на що Патерн лиш знизував плечима, — Чи ти думаєш вона б і далі сиділа і старанно думала як втілити кордицепс в людський мозок. Вона сама стала лялькою в руках кохання, будь воно неладне! Людська душа дуже небезпечна субстанція, Патерне. Бо вона робить людину слабкою, тупою, непридатною для влади. Я певен, щоб якби вона залишилася тут, на нас би чекало багато неприємних сюрпризів! Вона б за будь-яку ціну намагалася б врятувати об'єкт своїх почуттів і їй би це вдалося. 

— Але ось там, за склом, — вказав рукою Патерн, — Вона разом з об'єктом свого кохання, як ви кажете, а це ще більш небезпечна суміш, вам так не здається? 

Ріксон аж пересмикнувся від таких слів. Злість як голки проростала майже фізично крізь його нутро.

— Ти теж захотів під мікроскоп чи як, Патерне? — майже вигарчав з себе Ріксон, — Вони там під наглядом, моїм і твоїм, двадцять чотири на сім!  Що вони зможуть зробити там?? Ввімкнути світло у місті? — розсміявся, — Чи вибудувати карту міста за допомогою слизі? Чи нарешті, поцілуватися? — сміявся все голосніше.

— Ну у місті все ж є сліпі зони, недосяжні для наших очей, — знизав плечима той.

— Вони як павуки у банці, Патерне. Вони замкнені у віртуальному світі. Продовжуйте пророщувати спори, і не говори мені дурні. Ніхто не може бути ідеальнішим за мене. Бо я людина яка втратила душу, зате здобула контроль. А ідеальнішого за владу, наразі, немає нічого. Кохання, співчуття, людяність — це все слабкості, яких треба позбуватися. Чим більше в нас з тобою буде від роботів, тим сильнішими ми будемо. Вразливим бути невигідно. Будь як гриб, адаптуйся до нового світу. Світу в якому більше не буде місця для душі. Бо скоро ми смикатимемо за ниточки всього людства. 

###

— То я бачу, ви чарівники? – зустрів їх посмішкою Роберт, коли Кіра та Мак повернулися, – Бо без вас місто жило у темряві практично, гриби занадто мало давали світла.

– Роберте, ну ми просто говорили щиро, коли казали що частково розробляли це місто, – підморгнула йому Кіра. 

– Я так розумію ціль цього міста геть не така світла, як це сяяння, – і собі підморгнув до них чоловік.

– Все так, – підтиснувши губи відповів Марк.

– І яка ж ціль цієї віртуальної реальності?

Я не вірю, що то лиш безневинна гра…

– Це гра, ви маєте рацію, Роберте, проте ми в ній не просто гравці, а піддослідний матеріал. На нас відбувається тестування грибів. На жаль цю гру навіть важко назвати грою на виживання, бо ми майже нічого не вирішуємо тут, – знизав плечима хлопець. 

– Дуже оптимістична відповідь, юначе, – відповів чоловік з посмішкою, але в його очах читалася приреченість, – А як же транслювання гри, хіба рідні цих всіх людей не битимуть на сполох, коли побачать що тут діється?

– Їм транслють зовсім іншу картинку, Роберте. Вони бачать ілюзію, якої нема.

– А хіба це місце саме по собі не є ілюзією?? ‐ питав чоловік розводячи довкола руками, – Хіба ось це все справжнє? Живе? 

– Ні! – твердо сказала Кіра, але ми з вами живі, Роберте. Поки живі, тому сидіти і чекати смерті ніхто не буде. 

— І що ж ви пропонуєте? – питав Роберт закладаючи руки на грудях.

– Для початку пропоную знайти місце сполучення всього міцелію, – почала говорити Кіра. – Я думаю, що гриби в цьому світі сполучені між собою, адже інакше їм тут не вижити. Адже світ тут нереальний, а гриби, як і ми з вами живі мікроорганізми. Їм треба харчуватися, і якби то дивно не звучало, спілкуватися між собою. Тому коли загоряється “вічний вогонь”, — говорила, а Роберт не розуміючи глипав на дівчину очима, – гриби насичуються, відповідно по міцелію насичуючи й інші гриби. Потрібно знайти їх сполучення і розірвати. 

– Коли ми знайшли тумблер і ввімкнули світло, нам стала доступна ще одна функція гри. Функція освітлення, – говорив Марк виводячи перед собою прозорий монітор. Ось гляньте як вона виглядає тикнув він пальцем на іконку поряд з равликом у кедах.