Розділ 19. Пригостити друга

До них стрімко наближався якийсь чоловік років п'ятдесяти. Вигляд у нього був доволі привітним, на відміну від інших перехожих, яких вони тут зустрічали. Всі були мовчазні й занурені у себе. Наче кожен збирався жити тут на самоті. Але цей чоловік, схоже таки хотів з кимось сконтактувати. 

— Вітаю вас, молоді люди, — привітався з ними чоловік, — Я Роберт, — щиро всміхався він, — А ви..? Як я бачу новенькі тут…

— Я Кіра, — першою простягнула руку дівчина, — А цей переляканий дурник, це Марк, — штовхнула вона Марка у бік, після чого хлопець швидко посміхнувся і таки простяг руку для привітання. 

— Ви такі юні, — продовжував посміхатися чоловік, — Як вас пропустили сюди? — питав дивно провівши губами, — Я все життя складав гроші, щоб витягти свою родину з нижчого рівня, але навіть не думав, що мені таки пощастить це зробити. Та ще й таким простим методом, просто поживши у віртуальному світі деякий час, — говорив з захватом.

— Радій, Марку, — почала шепотіти Кіра йому на вушко, — Від сьогодні прізвисько дурника на себе перетягує Роберт, — хихикнула штрикнувши парубку під бік, — А скільки часу ви вже тут, Роберте? — запитала, а Марк закотив очі.

— Так від початку, — відповів той, — А точніше вже два дні. Не думав, що сюди ще хтось поступатиме. 

— Чому ж? — запитав Марк.

— Ну сюди було дуже важко потрапити, а я майже вигриз це місце, — розсміявся Роберт, — Всі ми підписували договір про нерозголошення, хоча нам пообіцяли, що наші родичі бачитимуть все, що з нами тут відбуватиметься. Ми маємо протестувати тут житлові умови й не спілкуватися з іншими учасниками експерименту. 

— Тоді чому ж ви спілкуєтеся з нами? — питав Марк.

— Я не звик так. Я говорун, — штовхнув чоловік Марка по дружньому в плече, від чого той аж хитнувся, — Ну не можу я без спілкування. Я тримався два дні, — говорив виставляючи перед молоддю п'ятірню з двома витягненими пальцями,  — Але побачив вас, і аж серце завмерло. В мене ж донька та син приблизно такого віку як ви. Я ради них все життя і живу…

— Милий чолов'яга, — знову швидко прошепотіла Кіра Марку на вухо посміхаючись в цей час до Роберта. 

— Не боїтеся, що вас виженуть за порушення правил? — примружила очі Кіра.

Чоловік посміхнувся, але якось сумно. Дивився на навколишню красу, якщо так її можна було назвати й зітхнувши сказав:

— Насправді, молоді люди, я ж розумію, що білет сюди це кінець. Ніхто не платитиме гроші простаком типу мене за тестування віртуального світу, чи високоуспішної гри, якщо вона б справді була такою, мене б сюди не пропустили. Швидше за все це якась паска…

— А ні, — знову шепотіла Кіра Марку на вухо, — Звання дурника таки залишається за тобою, — реготнула.

— Тоді чому ви тут? — питав Марк закочуючи очі від слів Кіри.

— Та вже б і дурник здогадався, — всміхнувся Роберт, — Ради дітей, ради їх майбутнього. 

— І бач, Марку, не одна я думаю, що ти простодушний дурник, — розсміялася Кіра говорячи вже в голос, — То де живете, Роберте?

— Ходімо покажу, — всміхався чоловік жестом руки запрошуючи їх слідувати за собою, — До речі, я так зрозумів, що ви шукаєте житло? — швидко запитав, але не наче не чекаючи відповіді одразу ж додав: — Будинок по сусідству все ще вільний.

— Будемо раді такому сусідству, — дружньо посміхнулася Кіра слідуючи за чоловіком разом з Марком.

— То діти…чому ви тут? Кому ж ви встигли так насолити, що вас сюди запроторили, — питав Роберт вглядаючись в їх молоді обличчя, — Хто ви?

— Ну якщо коротко, — всміхнулася Кіра, — То Марк розробник комп'ютерного світу, ну а я живого, тобто грибного.

Роберт здивовано повів губами й сказав:

— Хм…чесно кажучи побачивши вас я думав, що я за вами приглядатиму тут, але схоже, що це я втрапив в потрібну компанію, — сміявся знову дружньо штовхаючи Марка в плече.

— Пропоную запросити цього милого чоловіка на сніданок, щоб пригостити топленим маслом, — знову шепотіла Кіра до Марка, — Якщо він ще не заражений, то врятуємо його, а якщо вже, то принаймні він смачно поїсть, — намагалася шепотіти якомога веселіше, на що Марк згідно кивнув, — Навіть не сумнівалася у твоїй великодушності, — розсміялася дівчина йому на вухо.

Вони якраз дійшли до будинку на який вказав Роберт. Невеликий ззовні, він майже нічим не відрізнявся від інших окрім номерного знака.

— Будинок, наразі, порожній, тож…

— Дуже дякуємо, Роберте, а ви не хочете з нами поснідати? — запитала Кіра від чого чоловік трохи знітився.

— Я б залюбки, дітоньки, та я бачив які там запаси їжі, вам би самим вистачило, лиш спеції, масло. Ні круп, ні м'яса, нічого, — відповів сумно.

— Їжа не проблема, якщо знаєш, що вона тут росте скрізь, — посміхалася Кіра, — просто скажіть, яка ваша улюблена страва і щось та й придумаємо, Роберте, — підморгнула.

Чоловік якось всміхнувся, ніби не вірячи до кінця Кірі, але все ж відповів:

— Моя мама була наполовину німкенею, тож я не відмовився від тушкованої капусти з ковбасками, — аж облизав губи Роберт пригадуючи свою улюблену страву. І тільки Марк, час від часу закочував очі згадуючи безмірні пізнання Кірі в різноманітті грибів та їх смаків.

— Марку, знається самий час для топленого масла, адже це доволі жирна страва, чи не так? — підмигнула вона обом, на що Роберт згідно кивнув, — Ну а я зараз повернуся.

Марк мовчки трансформував кімнату у кухню, а Роберт простяг йому масло. 

— І куди це вона? — запитав Роберт у Марка.

— По гриби, — коротко відповів юнак, вмикаючи плиту. 

— Тоді навіщо було питати про капусту, — сміючись знизав плечима Роберт. Але Марк нічого не відповів лиш мовчки кинув шмат масла на сковорідку, — Хоча яка різниця, ми ж все одно тут всі скоро передохнемо, — розсміявся, а Марк подумки відзначив, що таки знаходитися в компанії песиміста не надто приємна справа. 

За кілька хвилин з'явилася Кіра тримаючи в руках, щось на зразок цвітної капусти за виглядом, але вона ніби була периста.