Розділ 18. Серед "вічного світла"

   Марк отямився в віртуальному місті. У пастці, яку ж сам розробив. У павутині, павуком якої він був. Хлопець лежав десь просто посеред вулиці, схоже його скинули з неба на землю, а точніше до пекельної гри. Голова боліла від удару, в очах двоїлося. Намагався обережно підвестися, але ноги ледве тримали його. Хитався. Очі шукали Кіру. Він боявся, що вона теж тут. І вона була тут. Лежала в кількох метрах від нього. Хлопець не розумів, як можна було кинути її сюди? Таке не може вчинити рідна людина…хіба тільки якщо в ній немає душі, бодай самої простої чи навіть примітивної.

Підбіг до неї. Її довге волосся хвилями простяглося по світловому склі. Очі заплющені. Прислонив голову до її грудей. Дихає. 

— Я жива, — почув він її голос, – Якщо тебе цікавить саме цей факт, – розсміялася.

— Кіра, — згріб її у свої обійми Марк, — Мені так шкода, так шкода,—  говорив їй Марк стримуючи сльози, що застигли в очах.

Кіра і сама хотіла плакати, відчувала як щось сколихнулося в її нутрі чи то від його обіймів, чи то, від обіймів жорстокої реальності, що стисла їх у своїх лещатах.

— Ну все досить песимістичних настроїв і сентиментальностей, — відгорнула вона його від себе, — Час навпаки ставити сильними й не плакати. Тут песимізмом, як і оптимізмом теж, до речі, не допоможеш, — сумно всміхнулася, — Тому давай, вставай, — простягнула вона йому руку, —  Ще можна поборотися, поки в нас ще жевріє життя.

— Ми виберемося звідси, — говорив Марк хапаючи її руку, на що Кіра посміхнулася і відповіла:

— Взагалі то, це мала сказати я, як справжня оптимістка.

   Місто в яке їх закинули нагадувало світлове скло різного ґатунку та кольору. Хоч і не було тут усе скляним, можливо так здавалося через те, що цього насправді не було? Вони наче були в якійсь колбі. Розуміли, що це лиш віртуальна реальність, але чомусь вона була більш ніж реальна. Неживим було небо, будівлі, споруди, лиш люди й гриби в ньому були живими. Це виглядало дещо моторошно і безнадійно, адже в такому становищі дійсно почуваєшся мурашкою, яку помістили на предметне скельце. Зелені тут практично не було, зате грибів хоч відбавляй. Чимось нагадувало проєкцію лабораторії, але замість кімнат тут були невеликі будинки.

Кіра підійшла до стінки “колби”. Торкнулася прозорої стіни, але та не давала ніякої опори і її рука практично провалилася в якусь невідомість.

— Обережно!! — підбіг до неї Марк відсмикуючи від краю стіни, — Там не матеріалізований віртуальний простір. Це як чорна діра, якщо провалишся туди, то зникнеш назавжди, — пояснив притягуючи до себе. 

— Чудесно, — закотила очі Кіра, — То значить нам ніяк звідси не вибратися? 

— Ну ми як космічна станція в космосі, розумієш? Якщо ми звідси вийдемо, то…ну так нам прийде кінець. 

– І ракети ти також не маєш, чи не так? — заклала руки на грудях дівчина. 

– Ні. Ми в ізольованому віртуальному середовищі, але щоб потрапити сюди має бути якийсь коридор. Ну тобто якесь сполучення з реальним світом. І цей вихід треба буде якось знайти,— пояснив хлопець навмання тикаючи пальцем в прозору стіну, але той одразу провалився в темний простір. 

— То як добре ти знаєш місто? — запитала Кіра тримаючи його за руку.

— Я не знаю його взагалі…,— дуже сумно зітхнув Марк.

— Тобто не знаєш? Ти ж його розробляв? — здивовано глипала на нього дівчина.

— Я розробляв лиш сам інтер'єр будівель, але як і в якому порядку вони розташовуватимуться мені було не відомо. І взагалі я більше працював з фейком. Та й схоже після мене дещо доробляли.

— Добре, запитаю по іншому, що тобі відомо? — важко видихнула Кіра.

— Ми будемо під наглядом цілодобово. Нас буде видно на екрані, що в кабінеті твого дядька. Ми будемо дещо в зменшених розмірах, задля зручності та більшого охоплення радіуса поля зору, та, проте наші дії будуть цілком помітні. Ми зараз як мурашки закинуті у великий мурашник. Крім того, по місту ще є камери.

— Дуже конструктивна інформація, — сказала Кіра прикушуючи губи. — Тепер я розумію чому мій дядько так старанно працював над адаптацією грибів у різних умовах. Що ж поселити реальні гриби в віртуальний світ це вищий рівень, — сумно зітхнула, — це навіть не космос і не Антарктида, — розсміялася, але продовжила дещо сумно, — Він ніколи би не відмовився від цієї ідеї. Мабуть, він чекав цього все життя, саме тому йому так не терпілося якнайшвидше все реалізувати.

— А чому так довго, що заважало?

— Ну може зараз я звучатиму як мій безумний  дядько, але з грибами й справді не все так просто, Марку. Гриби, вони ж не ростуть у промислових умовах ну…чи скажемо на фермах, за винятком деяких видів, наприклад печериць. Білий гриб ніколи не виросте в тебе на городі. Для того, щоб виростити його, то разом з ним треба й цілий ліс перенести. Або вирощувати їх разом з нуля. Тобто, щоб дерево було заражено міцелієм гриба і вони ось так разом зростали. А це ж роки! Приблизно такий цикл триває десь років тридцять…Тобто коли я потрапила у лабораторію, Ріксон вже займався адаптацією грибів. Але й це лиш перша стадія — культивувати їх в умовах лабораторії. А ще ж треба було потім знайти добриво, щоб змусити гриби плодоносити не по сезонах, а весь час. А ось це вже, – говорила Кіра проводячи рукою довкола, —  фінальна стадія, в якій грибам не потрібні ні особливі субстрати, ні світло, лиш їжа… якою станемо ми.

— Твій дядько не просто безумець, він якийсь одержимий, — видихнув Марк оглядаючись довкола.

— А звук? - ніби не почула його Кіра.

— Що звук? 

Кіра зітхнула закотивши очі:

— Ні ну ти геть дурник, звук! Звук транслюється їм також чи лиш картинка? 

— А, звук ні. Ну тобто людям, що дивитимуться цю гру транслюватиметься фейковий звук.

— Марку, — ляснула себе по обличчі Кіра, — та їм і картинка фейкова транслюватиметься. Мене цікавить чи чують нас вчені?

— Ні, звук не записується, лише картинка. Твій дядько сказав мені, що йому не важливо про що шепотітимуться мурашки.