Розділ 16. Я вибираю Марка!

    Ріксон дивився у своє вікно і посміхався. Дуже скоро він заповнить його піддослідними людьми, що під мікроскопом виглядатимуть лиш як мікроорганізми. Він, нарешті, створив власний мінібіосвіт, що для всіх транслюватиметься як комп'ютерна гра. Відчуття влади та неперевершеності розпирало зсередини, огортало повністю собою, як і його ідеальний нанокостюм. 

— Приведіть до мене Кіру, — сказав він до Патерна. 

Коли у двері постукали Кіра вже знала, що то за нею. Сумні та гнітючі почуття клекотіли в душі. Вона знала, що ця розмова буде неминучою, проте чекала її пізніше. Але сьогодні…сьогодні той день настав. Йшла за чоловіком в костюмі оглядаючи місце, що завжди було для неї домом. Вдихала запах грибів і запах безвихідності та смерті. Марк мав рацію — тут занадто багато смертей і занадто мало життя.

— Кіро, дівчинка моя дорогенька, заходь, — зустрів її посмішкою Ріксон коли вона з Патерном увійшла. — Ти останнім часом рідко радувала мене своєю присутністю. Не запрошувала до себе, занадто захопилася цим простодушним Марком, я правий? 

В словах дядька вже відчувався підступ і лицемірство. Втім, такі риси жили в ньому завжди. Можливо вона звиклася з ними, а може навіть сама з ними зрослася. 

— Я збрешу якщо скажу, що мене не захоплює Марк. 

Ріксон глузливо вигнув губи й сказав:

— І що ж саме тебе захоплює в цьому дурнику, Кіро? — запитав Ріксон хмикаючи та підходячи ближче, — Безхребетність? — всміхнувся запитуючи, — Безпорадність? — продовжував, прикриваючи одне око, — Чи беззахисність? — розсміявся.

— Беззаперечна правдивість, — відповіла майже беземоційно. 

— Він заразив тебе, моя дівчинко, — почав говорити Ріксон, простягаючи свої руки до її обличчя, — Заразив своєю простодушністю і безглуздими думками про душевні речі. Так, моя Кіро, він поширив в тобі ці почуття як плісняву. Отруїв твій мозок, — говорив холодні слова при цьому його дотики були ще більш холодними, навіть крижаними. — А я покладав на тебе великі надії, — говорив з розчаруванням. Хотів залишити тобі ось це все, — обвів він руками приміщення, — Ти б могла керувати світом разом зі мною, але на жаль тобою почало керувати твоє серце, а не розум. Ти піддалася на емоції які рано чи пізно пройдуть, мила моя. Але я дам тобі ще один шанс, останній. 

— В такому разі я хочу запросити вас на сніданок, — всміхнулася дівчина ковтаючи зневажливі слова, як гірку брагу. 

— Нарешті, дівчинко, — плеснув в долоні Ріксон, — А то відколи тут з'явився цей простодушний, ти геть забула про нашу традицію снідати разом. А я чекав тебе щоранку, але ти натомість запрошувала лиш Марка. І щось мені здається, що він то якраз не оцінив тих шедеврів, які ти йому старанно готувала. 

— Ви праві, дядьку, Марку не смакували гриби. 

— Ну, а я що казав тобі, Кірочко. Такі як Марк ніколи не змінюються. Вони не вміють прогинатися та адаптуватися до належних умов, як гриби. Такі як Марк занадто прості мікроорганізми для цього світу, — розсміявся, — Їхня участь, хіба що, бути вкиненими під мікроскоп. 

— То йдемо снідати, дядьку? — мило всміхнулася Кіра простягаючи йому руку. 

Ріксон охоче прийняв її запрошення. Відчув себе як завжди переможцем, а Марк схоже був переможеним. Він не хотів втрачати Кіру, все-таки дівчина ця була для нього рідною. Але не настільки, щоб втрати через неї контроль. Якби довелося пожертвувати нею — пожертвував би. 

Вона йшла з ним під руку минаючи місця, які для неї були домом, роботою, життям. А що вона взагалі бачила в тому житті окрім грибів? Та нічого! З семи років жила в цій лабораторії, і сама як якась незрозуміла форма життя зростала разом з грибами. І ось вперше вона відчула всередині досі якісь незнані почуття. Вони хвилювали та радували її водночас. Були приємними й незрозумілими для неї. Це було не просто хвилювання за Марка, не просто прив'язаність, то було щось інше. Значно глибше, значно складніше. 

— То чим снідатимемо, дорогенька? — питав Ріксон уже перебудовуючи її простір у кухню. — Зізнаюся чесно, Кіро, я був дуже засмучений тим фактом, що замість мене на сніданки ти постійно запрошувала того простодушника, — говорив з нотками, не розчарування, швидше роздратування, Ріксон. — Але я розумію тебе, — пожав плечима, — Ти юна дівчинка якій набридло копирсатися у ґрунті з грибами. Але як дядько я дам тобі пораду. Не варто закохуватися у першого ж дурника який зустрівся на твоєму шляху. Я можу знайти для тебе достойну партію, рівну тобі. Але той хлопчина…він, ну він занадто…просто.. занадто сильно тобі не підходить! 

— І хто ж мені підходить? — питала Кіра обсмажуючи гриби, що доволі приємно пахнули. 

— Тобі не варто шукати пару серед недогризків нижнього рівня. Чи навіть середнього. Тільки тут…на вершині. 

— А я хіба не недогризок? Хіба ви не підібрали мене з самого дна? — питала з жалем в голосі, але була стриманою в емоціях. — Але перед цим ви відібрали у мене батьків…

— Ти не недогризок, Кіро. Ти була перлиною серед того всього лайна. 

— Та невже, і чим? Чим скажіть я була кращою від них?? Що я такого зробила, що ви вбили моїх батьків, але помилувати мене, якусь малу дитину розміром із комашку??

— Ти жила в хатині розміром з мою вбиральню! Мала дитина оточена пліснявою, холодом і бридкими людьми. Моя сестра не вважала за належне слухати мене ще тоді, бо як і ти закохалася в простодушного дурника! Простака. Гидкого, того хто їй зовсім не підходив. Вона повірила в казки, які він їй розповідав…в якесь рожеве майбутнє. І що? Що з нею стало, а? Скажи мені?? Потурбувався за неї цей простак? Що…що він їй дав? Вона згнила заживо там в тій хаті, яку ти щоденно оживляєш на своїх моніторах, у своїй пам'яті. 

— Ви вбили мого батька! — гаркнула дівчина вже не стримуючи в собі емоцій. Вони, як спори, розліталися по кімнаті заражаючи собою повітря. 

— А він вбив мою сестру! — і собі гаркнув на неї Ріксон, від чого Кіра аж стрепенулася.