Розділ 15. Ловці мрій

— А зіграймо в ловця мрій? — запропонувала Кіра, а в очах вирувало життя. 

— Ловця мрій? — прижмурив одне око Марк, не зовсім розуміючи про що вона. 

— Ага, це як віртуальна реальність в якій мрії матеріалізуються.

— Звучить дуже оптимістично, — похмурив брови Марк, якого все ще не полишали думки про те, що він їв, будь його не ладне, грибний фалос.

— Боюся з твоїми чорними думками, — говорила Кіра закочуючи очі, — тобі навряд чи буде весело. 

— Слухай, а можна якось в цій грі стерти пам'ять про те, що я їв чийсь фалос, бо мені якось…— почав говорити Марк, та Кіра його вже слухала, а натомість заливалася гучним реготом. — Ясно все з тобою, — зітхнув хлопець, намагаючись відігнати ці думки. 

— Надягай, — простягнула йому Кіра щось на зразок шолома. — І обережніше з мріями, і обов'язково, чуєш, обов'язково викинь нарешті з голови думки про фалос, — реготнула. 

Марк акуратно надягнув пристрій на голову. Спочатку було темно, але за кілька секунд він опинився вдома. Це точно був його дім. Старий, трохи обшарпаний, можливо трохи холодний, але з теплою атмосферою всередині. І це зображення не просто було екранним, він наче був там всередині. 

— Це твій дім? — почув він голос Кіри, яка стояла поруч. Відчув як вона взяла його за руку і всміхнулася. 

— Так, — коротко відповів він спостерігаючи як живі батьки обіймають його та Ейрін. Вони всі разом сидять коло каміна, про щось жартуючи.

— У тебе гарна сім'я, — говорила Кіра мимоволі посміхаючись.

— Була, — з сумом відповів той, стискаючи дівочу руку. — Але так вона виглядає лиш в моїх мріях, які я намагаюся зберігати у своїй голові. Хочеш побачити як живуть люди у нижчому рівні? — змінив тему Марк, — Ти ж напевно ніколи не бачила такого.

— Я взагалі мало що бачила крім грибів, — всміхалася дівчина сильніше стискаючи його руку. 

Марк ніколи не мріяв жити в найнижчому рівні, до того, як потрапив в найвижчий. Тепер він знову мріями повертався сюди. Де були сірі старі вулиці, в повітрі витав смог, і віяло бідністю. Де виживали, але водночас і жили по-справжньому. Будинки були крихітними та низькими. З міського транспорту були лиш трамваї, що керувалися системою з середнього рівня. Під ногами чавкало болото і кольоровими були лише монітори, що пропонували роботу у вищих рівнях. 

— Як тут жити? — запитала Кіра, відчуваючи тут тепло лише в особі Марка. Вона мовчала, що колись теж тут була, того часу вона майже не пам'ятала.

— А як жити там, де живеш ти? — хмикнув хлопець, — Так само як тут — виживати, намагатися вижити, — сумно зітхнув. — Тут можна вмерти від хвороби, бо не вистачає лікарів, або просто елементарно ліків, чи грошей на них. Від холоду, чи навіть голоду, але тут майже ніколи не вмирають від рук вбивць. Тут люди, ще залишилися людьми, можливо такими песимістами як я, проте не такими вбивцями як твій дядько.

— Так, — струсила головою Кіра, — Не заражай мене своїми песимістичними настроями, — Ми, збиралася ловити мрії, а поганий настрій. То витягуй їх зі своєї голови…ну ж бо, є вони ще там? — питала Кіра постукуючи Марка по шоломі. Але за кілька секунд вона помітила двох молодих людей в обіймах, а хлопець намагається поцілувати дівчину. Кіра розсміялася, коли зрозуміла, що це вони, — А…так ось про що ти мрієш? — захихикала, а Марк, розгублено скинув з голови шолом. Мрії розсипалися, а він налякано закліпав очима, глипаючи на Кіру, що теж вже була без шолома. 

— Кір, я не знаю, як то ..— почав говорити знизуючи плечима та червоніючи. Але Кіра підсунулася до нього ближче дивлячись на його губи, що ворушилися і намагалися щось пояснити. 

— Т-с-с, дурнику, — прошепотіла приставляючи йому пальця до губ, — Хіба я не попереджала тебе, що мріяти треба обережно? — хихикала зміщуючи палець з губ на підборіддя, потім шию. 

Марк лиш розгублено глитав, врешті не придумав нічого кращого як насадити шолом назад на голову. 

— В скарбничку твоїх кличок додалася ще одна, — розсміялася дівчина, знімаючи шолом з його голови назад. 

— І яка ж? — запитав він, знову глитаючи.

— Боягуз, — відповіла Кіра вигинаючи губи дугою. Марк лиш закотив очі, але мрію все ж не наважився реалізувати. 

— Схоже якісь не ті гриби я тобі готую, — хихикнула дівчина.

— Кіра! — крикнув Марк знову одягаючи шолом. 

— То про що помріємо? — почув він її голос і пальці, що знову взяли її за руку, — Пропоную оживляти мої мрії, бо твої занадто похмурі,  — посміхалася дівчина і перед ними одразу ж стали проростати райдуги, прямо з-під землі, і дерева, що одразу ж вкривалися кольоровим листям. Скрізь пурхали метелики, навіть пахло якимось солодким медом чи нектаром. Дійсно це було схоже на рожеву країну мрій всіх маленьких дівчаток. Лиш єдинорогів, хіба що не вистачало. І тільки Марк про це подумав, як з'явився єдиноріг, чи правильніше сказати пегас, бо у нього були кольорові крила.  

— Я чекала коли ти про нього подумаєш, — посміхнулася Кіра і потягла його за собою. — Давай час політати, тобі не здається? 

Осідлати пегаса виявилося не так вже й просто. Але все ж за кілька хвилин вони вже мчали їх намріяним спільним казковим раєм. Ну бо мріяти ніколи ж не пізно? Ні один про одного, ні про казку. 

   Приземлилася Кіра, коли Марк пішов до себе, а вона знову залишилася одна, та ще й з брудним посудом. Жирним брудним посудом. Можна звісно використати посудомийку, але вона надавала перевагу робити це вручну. Це була ще одна згадка про дім. Топлене масло чомусь важко було відмити, воно постійно збиралося кульками й наче відпружинювало воду. Та що ж таке? Жирне і жирне, дратувалася Кіра, та все ж згодом вона вимила всі краплі й посуд знову був чистим. 

Насправді Кіра була в відчаї. Час спливав, а протиотрути досі не було. Вона вже перепробувала все, хіба що крім масла. Масло! А що як…Підірвалася на ноги дівчина. Знову дістала посуд і стала топити масло, як робив Марк. Може це і безглуздо? Але все ж геніальне воно просте. Вона сама казала, що протиотрута десь перед носом. Масло нарешті витопилося і Кіра помістила його краплі до токсинів гриба. Ті почали наче як замилюватися, а спори потрапляли у жирний бар'єр. Працює! Але от питання скільки часу?