Розділ 14. Гриби для дорослих))

  Світлові піщинки невблаганно сипалися. Верхня гірка світлого піску ставала все меншою, нижня все вищою. Марк невпинно перебирав пальцями на віртуальній клавіатурі. Встигнути. Він має встигнути! Відлуння тривоги гуділо в голові з такою силою, що він відчував його на всьому тілі. Відчував, як павутиння напруги нависло над ним і клейкими джгутами все більше затягує. Останні коди, копіювання й ось він зірвався з крісла і мчить назад. В руках маленький чіп, в грудях сполохане серце. Забіг в кімнату коли всі піщинки впали додолу й остання сходинка під ногами Кіра розчинилася. Вчасно підставив власні руки, щоб Кіру таки не прошило бамбуком. Відчув її тремтячі втомлені ступні на власних руках і сам тремтів. 

— Я так і знав, що ти не підведеш, Марку, — розсміявся Ріксон спостерігаючи за цією картиною. — Ви простодушні занадто очевидні, — сміявся підходячи до виснаженої Кіри. — Життя моєї племінниці було у твоїх руках і ти поважав його вищим ніж сотні інших життів, яких я планую згубити завдяки ось цій віртуальній грі? — запитував забираючи від Марка чіп. — Як на мене, тут пахне чимось на кшталт закоханості, чи не так, Патерну? — реготнув вчений. 

— Я все зробив як ви вимагали, то може відпустите Кіру, їй важко.

Ріксон здивовано глянув на хлопця передавши чіп Патерну. 

— Ох, Марку ти явно її недооцінюєш, — говорив проводячи по обличчю Кіри. Він гладив її по волоссі та намагався зазирнути в очі. — Кіра не така слабка як ти думаєш. І якщо і вона закохається в такого слабака як ти, то дуже мене розчарує. Це зробить її вразливою і тоді мені, мабуть, доведеться позбутися і її, а я цього б не хотів, — говорив підводячи її підборіддя своєю долонею. — Патерну, перевір все, бо схоже моя люба племінниця і справді втомилася, — всміхнувся.

За кілька хвилин перевірка завершилася і Ріксон задоволено всміхнувся. 

— Ну, що ж, Марку. Схоже твоя простодушність поступилася моїй впертості. Я завжди знав, що для таких як ти головне підібрати вірну мотивацію і все у вас вийде, — всміхався спостерігаючи за тим, як Марк стоячи на колінах та стримував Кіру від смерті. — Випустіть мою дівчинку з клітки, — сказав він і клітку одразу ж прибрали. 

Кіра майже впала прямо на руки до Марка. Її тіло наче обм'якло. Марк тримав її і дивився в обличчя. Навіть тепер втомлена і налякана вона ледве йому посміхалася,  ну невиправна оптимістка! 

— Ми можемо йти? — запитав Марк не випускаючи її з своїх рук.

— А так, може моя племінниця відплатить тобі поцілунком, хто зна, — сміявся Ріксон, але Марк вже був за дверима. Кіра прислонила до його грудей і мовчки закривши очі лежала. Її тіло досі тремтіло. 

Він вирішив занести дівчину до її кімнати. Туди, де як вона казала, була її душа. Кіра мовчки піднесла свій браслет до сканера і вони увійшли. Марк опустив її на невеличке ліжко, і сам присів поруч. Дівчина довго дивилася на монітори, в яких був сад. Яскраво-зелені крони легко похитувалися від вітру. Шелест листя був тихим, але таким справжнім і живим. Єдинорогів тут звичайно не було, зате поміж кронами літали кольорові метелики. А поміж них стояла все та ж хатина.

— Запросиш мене в середину? — запитав Марк обережно беручи її за руку. Кіра мовчки кивнула і двері хатинки відчинилися. Всередині було трохи пасмурно і зовсім просто. Мінімалістичні меблі, пастельні кольори, приємний інтер'єр. Але занадто порожньо. Занадто самотньо.

— За ось тими дверима була моя кімната, — почала говорити Кіра торкаючись дверної ручки, — Хочеш покажу? — запитала з блиском в очах. Вона наче помалу оживала, а з нею і сам Марк.

— Хочу, — відповів хлопець теж хапаючись за ручку дверей, — Може відчинемо разом? — запитав відчуваючи дотики їхніх пальців один до одного. 

І вони увійшли. В цій дитячій кімнаті було світло. На полицях книги, на підвіконні квіти, в шухлядах іграшки, а на стіні вибий єдиноріжок.

— То ти теж любила єдинорогів у дитинстві? — хихикнув Марк побачивши малюнок. 

Кіра лиш всміхнулася і відповіла:

— Не знаю…напевно, всі маленькі дівчатка вірять в казки, а в що ти вірив в дитинстві? — запитала дівчина, спостерігаючи як Марк зацікавлено розглядає її особистий простір. Простір, який не був тут цікавий ні для кого.

— Ну, я вірив у всіляку дурню, — почухав хлопець голову, — Напевно найбільша це те, що подарунки на Різдво приносить Дід Мороз. 

— Ти серйозно?? — здивовано запитала Кіра аж припіднявшись. — Мені здається, що вже немає таких дітей які б вірили в це. 

— Ну як бачиш простодушним дурником я ріс з дитинства, — сміявся Марк.

— Але тоді ти ще був оптимістом, то коли ж усе змінилося?

Марк мовчки підтис губи. Не знав, що їй відповісти. Не знав коли саме перестав вірити у казки, але це було давно. Достатньо давно, щоб про це забути. 

— Після смерті батьків, мабуть, — сумно зітхнув він.

— Що з ними сталося? — запитала Кіра обережно беручи його долоню. 

— Нещасний випадок на виробництві. Їх роздавило у великому пресі. 

— Мені так шкода Марку, вибач.

— Ні все гаразд, це було дуже давно, мені тоді було тринадцять, а сестрі менше ніж рік. Пам'ятаю як я першу ніч з нею спав на самоті. Вона постійно плакала, а я не знав, що мені робити. Я намагався заколисати її, але нічого не виходило. Батьки мали повернутися до опівночі, але так і не прийшли. Я злякався тоді, і хотілося забитися в кутку кімнати та плакати, закривши вуха руками. Що я і зробив. А Ейрін все не спала, потім я подумав, що, мабуть, вона голодна, зробив їй суміш, вона поїла і нарешті заснула. А я так і не спав тієї ночі, чекав їх. Зранку почувся стукіт у двері. Я радісно біг, але відчинивши зрозумів, що сталося щось погане. За дверима була поліція з браслетами з середнього рівня. Від них я почув, що мої батьки загинули. Нас хотіли відправити в дитячий будинок, але приїхала наша тітка Айліс і взяла нас під опіку. Я називаю її мамою ради Ейрін. 

Кіра слухала розповідь Марка дуже уважно. Вперше замість сміху вона плакала. Хлопець не знав було це через його розповідь чи через її власні спогади. Але зрозумів одне напевно, усмішка їй личить набагато більше.