Розділ 12. Адаптація грибів

    Марк намагався відтягнути неминуче…Відтягнути завершення створення ілюзорної комп'ютерної реальності. Гри, в якій гратимуть не комп'ютерні прототипи, а живі люди. За три тижні він звик тут до всього, навіть до Кіриних грибних сніданків, лиш не міг звикнути до того, що фактично проживає на цвинтарі. Ходити щодня по нещасних людських тілах, окутаних міцелієм гриба, ставало все нестерпніше. Кожен раз перетрушувало від цієї думки. Уява сама підкидала образи Ейрін мертвої та блідої, зеленої від плісняви. 

— Вітаю, Марку, — Почув він у мікрофон голос. І цього разу він належав не Кірі, — Це Патерн, відчини у Ріксона до тебе є розмова. 

   Марк глитнув. Навряд чи його зараз хвалитимуть за затримку розробки. На заступництво Кіри він не розраховував, бо схоже, дівчина і сама ходила по межі.

— Вітаю, — відповів Марк відчиняючи двері. 

   Чоловік в костюмі оглянув його кімнату з незрозумілою посмішкою. Мабуть, вважав дизайн, чи точніше його відсутність, банальним примітивізмом. Зоряне небо, частинка дому, вважай решта – голі стіни. А для простої юної душі більше й не треба було. Для душі взагалі не потрібні земні розкоші.

— А де єдинороги? — запитав Патер, явно глузуючи. 

— Вони не живуть у такому темному місці як це, — сухо відповів Марк.

— Так от і оздобив би його сяянням золота чи алмазів, — підняв здивовано, чи то може зверхньо брови чоловік.

— Я вже казав не люблю копії, — скривився Марк, — А золото та алмази навряд чи хтось мені тут дасть.

— Так, ж ти сам відмовився від них і створив якийсь свій примарний ілюзорний світ тут…зате з душею, мушу визнати, — розсміявся чоловік явно знущаючись. — А ми от копіями не гидуємо, і залюбки знайдемо твою, якщо не робитимеш те, що повинен.

   Марк мовчки стискав губи. Недобре передчуття тріпотіло в душі. Він відчував себе мушкою вкиненою в павучу павутину і чим більше вона сіпається, тим сильніше заплутується. 

   Мовчки йшов за чоловіком. Як тоді, в перший день коли потрапив сюди. Але тоді він дивився на все із захватом, а сьогодні…сьогодні він дивився на все з жахом і огидою.

— Марку, — зустрів його ледь не з обіймами Ріксон. І це ще більше вводило хлопця у жах. Мороз обпікав шкіру від цієї підступної посмішки, яку видавали за великодушну, а насправді то була її лиш ілюзорна маска, — Як ти, хлопче, вже адаптувався до вищого світу? – саркастично запитував вчений.

— Я не гриб якийсь, для якого потрібні сприятливі умови чи адаптація. Я всього лиш людина, яка прагне жити, — відповів хлопець. 

— Грибна адаптація? — розсміявся Ріксон, а з ним і Патерн, — Думаєш гриби такі ж прості та слабкі істоти як і люди? — запитував з подивом, — Ти геть нічого не тямиш у них юначе. Не скажу звісно, що і люди слабкі створіння, проте знаєш, що робить людину слабкою? 

— Не знаю, — беземоційно відповів Марк.

— Та сама твоя примарна душа, — сміявся Ріксон. — Саме тому, це перше, що треба позбутися, щоб не бути слабаком, друже.

— Душа — це ідентифікація людини. Якщо її немає, то і людину людиною складно назвати, — відповідав Марк впевнено, хоч і можливо занадто простодушно.

   Ріксон лиш посміхнувся і дивно вигнув губи, мабуть, таким чином глузуючи з “генія”, що стояв прямо перед ним. 

— А ось хітин, це ідентифікація гриба. Більшості видів грибів, — додав якось хижо всміхаючись, — Без цього складника і гриб грибом важко назвати. Це наче як душа в людей, — розреготався, — Але от якраз найбільші адаптовані гриби ті, які її не мають. Скажемо так твоїми слова “бездушні грибочки”. І зараз я розповім тобі на що ці створіння здатні, — сказав Ріксон і монітори враз змінили зображення.

Знову ця правдоподібна комп'ютерна реальність, щоб її, — подумав Марк, бачачи зображення дивної станції.

— Що ж Марку, уявімо, що ми з тобою володіємо машиною часу і перенеслися у 1997 рік на космічну орбітальну станцію “Мир”. Під час однієї з експедицій на неї, астронавти помітили дивну білу плівку на ілюмінаторі, — почав розказувати Ріксон, а Марку і справді хотілося звалити хоч в космос, аби якомога далі з цієї токсичної планети, — Ось бачиш тут? — запитав вчений тикаючи пальцем в монітор, на що Марк ствердно кивнув. — Через неї видимість різко погіршилася, — продовжував той, — тож її взяли на аналіз. Результати шокували. Ілюмінатори з надміцного скла, обрамлені титаном були зруйновані колонією грибів. Усього на станції тоді зафіксували 107 різновидів мікроорганізмів, і от в мене питання до тебе, звідки вони з'явилися у космічному вакуумі, га, хлопче? Усі космонавти проходять декілька рівнів протимікробного очищення, а все обладнання стерилізується ретельніше ніж в лікарняних операційних.

   Марк мовчки слухав безумного вченого, а надреальна картинка давила на нього невагомістю і якось невідворотністю.

— Причому, Марку, ці види грибів виявилися агресивними та розповсюджувалася у десятки разів швидше ніж на нашій планеті. Тож ці зразки плісняви згодом доставили до інституту мікробіології. Виявилося, що ці мікроорганізми мутували у космосі.

— А мені от здається, що люди теж мутують коли втрачають душу, — відповів Марк, якого здається зовсім не вражала розповідь вченого, за те вражала його холоднокровність і нестримність все більше вкриватися якимось справді непробивним, і нелюдським хітиновим панциром. 

Ріксон лиш розсміявся з його відповіді:

— Ну якщо ця мутація робить мене сильнішим, як гриби робить сильнішими космос, то тоді так, Марку, нехай в мене замість твоєї душі проросте пліснява, — реготнув той, — Ну, а тепер, юначе, нумо до Антарктиди, — сказав і монітори замиготіли новими зображеннями. Від голих скель вкритих снігом Марку стало холодно, а в повітрі витали сніжинки. — Тут, по істині, над екстремальні умови життя. Тут тобі й найсильніші вітри, швидкість яких може досягати 320 км/год, — говорив Ріксон, а хлопця несподівано обдуло таким вітром, що Марк на всякий випадок навіть перевірив, а чи залишилася його голова на місці, — Знаєш що це означає? — запитав вчений кепкуючи з таких рухів Марка.