Розділ 8. Потрібно контролювати свої бажання

   Кілька секунд Марк намагався осягнути побачене, та не виходило. Або він простодушний дурник і Кіра вправно це використала… або що? Схоже, так воно і є. Бо як інакше пояснити такий дружній, навіть люб’язний — якщо не сказати інтимний — зв’язок між цими двома?

Дівчина ще кілька хвилин стояла в обіймах Ріксона, поки Марк завмер у цій павучій павутині й уже уявляв, якою буде його кончина. Одразу пригадався сніданок із грибів. Може, Кіра вирішила спростити йому життя, просто отруївши?

— Що ж, Марку, не знаю, що тебе так розчарувало, хлопче, — хмикнув чоловік. — Те, що я так мило зустрів Кіру, чи те, що так люб’язно не зустрів тебе? — засміявся Ріксон.

— Я не претендую на ваші люб’язності, — випалив хлопець.

— Ну а я, хлопче, не претендую на твої обійми, — сміявся той. — Тож із цим питанням вирішили.

Кіра мовчки стояла й усе ще ледь усміхалася. Марк дивився на неї вовком, а дівчина жартома окреслювала пальцем у повітрі форми грибів. Ті одразу оживали мініатюрними голограмами й кружляли навколо її голови, наче мушки.

— Ходи-но сюди, Марку, — покликав його Ріксон жестом руки до великого вікна у своєму кабінеті. — Що ти тут бачиш? — запитав він, дивлячись крізь скло.

— Поки що нічого, — відповів хлопець, вдивляючись у порожнечу.

— Ключове слово — «поки що», — поплескав його по плечі Ріксон. — Виглядає як порожня кімната, чи не так? Але насправді за розмірами це не просто кімната — це майбутнє місто. У це скло вмонтована спеціальна лінза. Якщо справжній мікроскоп збільшує у десятки разів, то цей — навпаки, зменшує. Люди крізь нього виглядатимуть не більшими за мурашок, — розреготався вчений, захоплений власною ідеєю. — Вони житимуть у цьому комп’ютерному світі звичайним життям, але для мене це буде лише піддослідний матеріал. Матеріал, який я поміщу під своє скельце і тестуватиму на ньому гриби. А ти створиш щасливу, безтурботну картинку, щоб такі простолюдини, як Марк… а краще навіть непотріб… вірили у щасливе життя на вищому рівні.

— А якщо я відмовлюся? — запитав Марк, дивлячись на Кіру, яка вже чомусь не посміхалася.

— Тоді твоя сім’я буде першою, хто опиниться під зменшувальним склом. І навряд чи тобі сподобається, як я вирощу кордицепс просто з голівки твоєї милої сестрички, — говорив учений, карбуючи кожне слово, мов бездоганну монету. — Вона ж любить єдинорогів? От і стане першим. Із ніжкою гриба замість рогу, — розреготався він майже безумним сміхом.

Марка мороз продирав уже від самих слів Ріксона, але коли той почав описувати це в деталях, хлопець заплющив очі, аби не бачити жахливих образів.

«Тільки не Ейрін… тільки не Ейрін…» — подумки повторював він.

— То як, переконав я тебе? Чи додати ще трохи візуалу? — різав його гострими словами вчений.

— Ви не залишили мені вибору, — крізь зуби сказав хлопець.

— У піддослідних немає права вибору, Марку. На те вони й піддослідні, — просміявся той, знову притискаючи до себе Кіру.

Марка вже нудило від цих розмов, що вивертали душу навиворіт. І Кіра… Який же він усе-таки простодушний дурник.

— Сьогодні надішлю тобі проєкт, Марку. Починай писати програми, слідуючи вказівкам. На все у тебе не більше двох тижнів. Якраз підросте врожай, — хихикав Ріксон, знову цілуючи Кіру в чоло. — І без хитрощів, молоді люди, — прошепотів він дівчині на вухо, але дивився просто у вічі Марку.

Двері кабінету мовчки зачинилися.

Марк пропалював Кіру поглядом, чекаючи хоч якихось пояснень. Дівчина лише ніяково опустила голову… а потім голосно розреготалася.

Хлопець ледь очі не випучив від абсурдності ситуації. Прицмокнув, розвів руками й пішов геть.

— Ну що? — сміялася за його спиною Кіра, наздоганяючи.

— Що?! — різко зупинився Марк, розвертаючись до неї. — Ви що… з тим Ріксоном… коханці? — запитав несміливо, і в голосі виразно бриніло розчарування.

Це запитання викликало в дівчини новий напад сміху. Вона аж присіла, регочучи.

— Ти нестерпна, — видихнув Марк. — Просто нестерпна!

— А ти нестерпно простодушний дурник, Марку, — сказала Кіра, нарешті заспокоюючись.

— Кіро, я думав, ми на одній стороні, а виявляється…

— Що виявляється? — перебила вона, схрестивши руки на грудях. — Що? Едуард Ріксон — мій дядько. Він забрав мене на вищий рівень, коли мої батьки загинули десять років тому. Я була наляканою дівчинкою, яка нічого не розуміла у цьому світі. Ріксон знайшов мене й виростив тут… разом зі своїми грибами. Я для нього не цінніша за них, — говорила дівчина, обводячи рукою грибниці навколо. — Пів життя я провела тут. Серед цих плантацій, комп’ютерів і людей-павуків. Я вже майже не пам’ятаю, як це — жити інакше.

— Та хатина у твоїй кімнаті… це?..

— Це був мій справжній дім. Я майже не пам’ятаю того життя. Лише в очах досі стоїть цей будинок і сад.

— Тоді як ти зможеш піти проти нього? — недовірливо запитав хлопець, ледь піднімаючи кутик рота.

— Інакше мій дядько піде проти всього світу, Марку, — відповіла дівчина, теж сумно всміхаючись. — Ходімо. Тут краще не говорити про таке, — сказала вона, хапаючи його за руку й тягнучи за собою. — У кімнатах є особистий простір. Там і поговоримо.

— І ти думаєш, що я повірю тобі? Дівчині, яку знаю лише кілька днів? — кинув він їй у спину.

— Саме так, — хіхікнула Кіра.

— І чого ж це?

— Бо ти простодушний дурник.

— А, ну звісно. Це все пояснює, — і собі всміхнувся він, розводячи руками.

Усе ж Марк наздогнав її. Думав, може, взяти за руку… але не наважився. Мабуть, саме з такого все й починається: спершу даєш комусь руку, а потім, дивись, уже й серце віддав. Головне — не душу… хоча, якщо отримати чиюсь у відповідь, то це вже й не такий поганий обмін.

Добре, що поки ніхто не здатен залізти йому в душу. Нехай ці дивні думки та бажання ще трохи залишаються там.

Коли вони зайшли до її кімнати, Кіра дивилася на крони дерев, що легко гойдалися від вітру. Здавалося, той вітерець жив не лише на моніторах, а й у самій кімнаті. Але він був приємним, прохолодним. Без запаху гнилі й грибів — лише чистота. Він нагадував свободу. Таку ж незбагненну й нескорену.